– Що ж, скажу, – почав, наче знехотя, Григор, роздивившись на Досю, мов знавець на коня. – Ля-натурель... Ля-бланш... Холодна кров. Блискуча амальгама. Краса русальчина. Не варта особливої уваги.
– Отаке саме й я хотів сказати. А запитав тебе, щоб знати, чи ти тямиш, – зазначив князь Григорові. – Холодна кров. Вона вся, мов крижина. І вродиться ж таке холодне й мармурове, – пояснив він гостям. – На ж, дівчино, оцього папірця віднесеш до замку і віддаси управителеві, Фрикові Карловичу. Дивися ж, щоб нікому, – сказав він Досі, віддавши папірця. – А ти вже підеш, коли я вирушу. Ще встигнеш побратися з крижиною, сказав він Борисові, коли Дося пішла.
Самко помітив, що Дося, взявши папірця, непомітно для всіх зиркнула швидко на Григора, вловила його зір, мов побалакала з ним очима.
Панська прозірливість
На леваді з’явилася запряжена шістьма кіньми карета, з машталіром попереду, огрядним кучером на козлах і прислужником на задку, в супроводі дванадцяти озброєних вершників.
– Налий! – сказав князь Петруні. – Шпагу! – звелів Григорові.
Григор кинувся подавати шпагу, що висіла в середині альтанки, і, біжучи, знову зачепив боком край столу.
– Ти щось чудний якийсь сьогодні... Збентежений чогось ти, – зауважив князь Григорові, коли він подав йому шпагу. – Дивися за ним, Петруню, назирай як слід. Цей дурноверхий учений з не дуже безпечних. Коли він, бува, щось таке, то замкнути його в льох. Він, мабуть, щось надумав, – підозріло подивився він на Григора.
– Угадали, ваша ясність, – одверто признався Григор. – Ніяк неможна вкритися від вашого ока. У мене є велика провина перед вами...
– Провина?.. – запитав князь. – Я так і знав, бо ти неначе не в собі чогось. Ну-ну, яка провина? За каяття половина кари.
– Замислив я був, ваша ясність, напитися досхочу. Хоч украсти думав, а напитися, – з каяттям признавався Григор.
– Так воно й є. Уже ніщо не вкриється від мене. Усіх бачу наскрізь, – говорив задоволено князь. – Даси йому напитися гаразд, – звелів він Петруні. – Хто п’є, той зла не мислить. А вас, мої шановні гості, прошу пробачити мене, що мушу вас залишити нагально. Справу закінчити без мене. Може, я й проґавив трохи, та вже таке в мене слово, – говорив він, прощаючись з панами й сідаючи в карету.
Карета рушила, за нею охоронники на конях, а услід пішли й пани-гості з Борисом, балакаючи про куплений товар. На леваді лишилися Григор, Петруня, дідки-прислужники, Самко з Марком та дівчата.
– Петруню! Ясний князь дозволив мені пити! – весело говорив Григор.
– Отож ти пам’ятай велику їхню ласку. А ти такий невдячний. Вони, наші милостивці, все знають, бо не дурно ж їх постановив Господь над нами, рабами нікчемними, – почав Петруня.
– О, Петруню! Хіба ж я не розумію, що Бог над царем, цар над паном, а пан над нами, – промовив побожно Григор, сміючись очима.
– Еге ж, еге ж, – задоволено погодився Петруня, навіть посміхнувся лагідно, з’явивши ще дужче свої жовті ікли. – Ану, до двору, кози! – гукнув він до дівчат.
Не дуже поспішаючи й нерадісні пішли дівчата.
– А ви, волхви... ви підете від нас... Тепер уже ви вільні... – сказав бурсакам Григор, і очі в нього зробилися сумні.
– Та хтозна як. Думали йти були, а потім надумали, щоб зостатися та ділити вашу долю, – промовив Самко. – Чи так, Марку?
– Авжеж, – погодився Марко.
– Ділити нашу долю? – перепитав радісно Григор.
– Яку це долю ділити? – запитав підозріло Петруня.
– Яку? Чудний ти, Петруню. Ти ж, мабуть, даси їм теж смикнути медку?
– Ще б я не дав. Нехай сідають та п’ють, – прихильно сказав Петруня.
– Ото така й доля. Сідайте, вчені волхви! – запросив Григор. – Ми вип’ємо за всі небесні зорі. Вони сказали багато доброго, наблизили час, коли ми скажемо: «Аванті!» – вигукнув він, наливаючи келихи.
Пили всі мовчки, не було про віщо розмовляти на тверезі голови. Григор частував найбільше Петруню, бо наливав щоразу повного йому келиха, Маркові половину, Самкові ще менше, а собі тільки на денце, і проробляв оце так уміло, що Петруня не помічав. Нарешті Петруня забалакав, – це свідчило, що він уже підпив. Він почав вихваляти пана, а Григор потакував.
– Наш милостивий князь... – почав Петруся, – сказав мені: «Дивися за ним, Петруню». Це через те, що ти не дуже віриш у Бога... І не шануєш пана? Не шануєш? Ні?.. – причепився Петруня до Григора.
– О, мій Петруню! Будь певний, що я однаково шаную й люблю пана й Бога, бо варті один одного, обидва милостиві й правдиві. Хто з них кращий, не знаю, – запевняв Григор. – Але ти щось дуже мало п’єш, Петруню. Ну, коли так, ми вип’ємо за бога! – сказав Григор, наливаючи Петруні з різних сулій.