– Ху-у... таке, що ледве проковтнув! – скривив Петруня пику. – Якого ти мені налив?
– Налив з усіх сулій потроху. Підніс тобі ведмедика, що ти іноді полюбляєш. Ну-ну, Петруню! Ще вип’ємо за праведного Ноя.
– Мов нікуди... – одмовлявся Петруня. – Та вже за праведного треба випити, – погодився він і випив. А через хвилину спав, наче мертвий.
– Звалився пес. Не буде стежити за мною, – сказав Григор бурсакам і почав викручувати в себе на грудях одежу. – Я мокрий від меду, бо лив за комір, боявся, щоб не впитися. А куди його прибрати оте падло? Чи однести в комору до млинаря, чи вкинути туди, щоб він води напився? – вказав він на озерце. – Ні, нехай живе. Є гірші від нього, – вирішив Григор.
– Однесемо до млинаря в комору, – порадив Самко.
– Нехай потім, – сказав Григор.
Він стиха свиснув декілька разів, у відповідь теж почувся посвист, щось зашаруділо вгорі на гіллястому дубові, і по стовбурові спустився додолу парубок із сміливим, смаглявим обличчям, той, що його вже бачили бурсаки вночі на Страшній леваді.
– Молодцюватий ти хлопчина, циганчук, завжди, де треба, – похвалив його Григор. – Скажеш, кому треба, що пани гнатимуть людей завтра під вечір. На мою думку, треба б перестріти їх на Конотопському шляху, біля Бочечанського мосту, та наготувати добрі дрючки. А коли запалають вогнем токові клуні, то тоді, напевно, побачивши пожежу, наші псарі повернуться назад, а з прикажчиками та з панами нетрудно буде впоратися. Запродані нехай би зібралися в яру, що біля грузького болота. Що далі робити, покаже сама справа.
– А що робити з отими панами та прикажчиками? – запитав Циганчук.
– У болото їх... Щоб і сліду не знайти, – одповів Григор, і очі в нього наче взялися кригою.
Циганчук хитнув головою на згоду, посміхнувся, блиснувши білими зубами, і зник за кущами.
Охоча молода
Коли зник Циганчук, з-за альтанки з’явилася Дося; дуже збентежена, вона озиралася навкруги.
– Іди сміливо. Окрім своїх, тут нема нікого, – сказав Григор. – Ну, що?
– Та ще нічого. До замку я не ходила, бо догадалася, чого туди йти. А що далі робити, я вже не знаю. Борис побачить, що мене так довго нема, почне шукати. От-от надійдуть сюди прислужники, знайдуть мене і потягнуть до шлюбу з отим. – Вона аж здригнула від жаху.
– Справді, погана справа, – промовив Григор, щось думаючи.
– А нащо ми отут? – запитав Самко. – Нехай лише хто наважиться тягнути. Нехай лише хто прийде. Чи так, Марку?
– Авжеж. Сюди прийде, а звідціль полізе рачки, – сказав Марко.
– Ще рано починати заводитися з ними битися, – попередив Григор. – Коли б ще один день якось перетягнути, переховатися, а там...
Він не доказав, що там, бо в цю мить за парканом левади почувся голос дурної Гапки.
– Гей, сіра! Гей, ряба! – вигукувала вона, цвьохкаючи батогом.
Григор прислухався, і очі в нього враз зробилися веселі, він чомусь раптово зрадів.
– Ха-ха-ха! Стривайте лиш. Як бачу, нам допомагають зорі. У житті йдуть рядком лихо й надія, сум і сміх... А гукни сюди оту обкрадену на розум і красу, – сказав він Досі. – Вона нам допоможе. Вона однесе до Фрика наказа. Коли б тільки її умовити.
– Ось воно що? – догадалася Дося. – Гапка погодиться. Не треба й умовляти її, бо вона давно мріє про Бориса. Агей, Гапко! Іди-бо сюди скоріше! Щось гарне-гарне тобі скажу! Ось іди, бо почуєш, то й сама зрадієш.
– Мені ніколи! Я не піду, бо ще не обідала, – закомизилася Гапка.
– Та йди-бо! Прийшли свати тебе сватати!
– Свати?.. Мене сватати?.. – зраділа дурна. – То я зараз! Ось я швидко! – і почулося, як за парканом зашелестіла трава, загупотіли часто чоботи.
– От і гаразд. Вона однесе наказа і тим затягне якийсь час, а нам цього тільки й треба. А коли що, то можна переховатися на Страшній леваді, – говорив Григор. – А де наказ? – запитав він Досю.
Та подала йому папірця.
– О! – посміхнувся Григор і зачитав уголос: «Фрику Карловичу! Негайно одружіть Бориса з дівчиною, що подасть вам оцього наказа». Ну, не чудесна річ? Тут навіть не назначено, з якою саме дівчиною. Упіймав собі Борис. От коли б це сталося!
– Де ж вони оті? – почувся голос Гапки з-за кущів.
– З’явилася зоря! – промовив Самко. – Ти тільки глянь, Марку!
– Еге ж! Замурзана Венера, – погодився Марко.
– Іди-бо сюди ближче, Гапусю, – кликала Дося. – Я тебе не дурила ніколи, це ти сама знаєш. А коли кажу тобі, що ти підеш заміж, та ще й сьогодні, то вже так воно і буде.