Гапка, позирнувши соромливо на сторонніх, посміхнулася, розтягнувши трохи не до вух свого величезного рота і сховала в рукави свитки своє підборіддя.
– Ги-ги-ги!.. Щоб заміж... Та я не від того, – відповіла вона, гигикаючи в рукав.
– Ха-ха-ха, – зареготав Самко. – Ой, не вдержусь!
– Го-го-го, – загокав, сміючись, Марко.
– Чого вони? Дивіться! Може з мене? – запитала Досю Гапка, почувши сміх. Очі в неї забігали злісно.
– Та ні, ні. То вони так, хтозна-чого, – заспокоїла її Дося, глянувши докірливо на бурсаків. – Ну, годі! Кажи, Гапко, чи пішла б ти за Бориса? – запитала поважно Дося.
– Ге... за Бориса... А ще б пак... За того я й зовсім. Аби взяв.
– Про те вже не турбуйся. Коли сам пан звелів, то хоч би він і не хотів, а мусить брати.
– Хіба звелів?.. То й добре, коли так.
– Звелів, ще й дав наказа, ось папірець. Треба тільки його однести до управителя Фрика, а той вже не забариться і вмить звелить звінчати, – підтвердив Григор.
– Ти ж знаєш Фрика? Знаєш, де він живе? – запитала Дося.
– Щоб не знала отого чудного? Той Фрик такий чудний, немов тобі стара баба Горпина. Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Чудна в нього пика. Я бачила його колись у лісі, то думала пропаду від сміху. У нього пика чудніша, ніж в оцього, – вказала на Марка.
– Іди мерщій до Фрика, – сказав Григор, даючи Гапці папірця.
– Дивися ж, не загуби, бо вже тоді не підеш заміж, – попередила Дося. – Та не кажи нікому, де його взяла. А щоб там не казали тобі Фрик та Борис, ти кажи їм одне: сам пан так звелів. Не загуби ж!
– Ге, ні, не загублю, – одповіла Гапка, ховаючи папірця за пазуху, і вже хотіла йти.
– Пожди-бо, – зупинила її Дося. – Покинь батога й сакву. Коли б ти ще вмилася.
– Хіба замурзана? Це я біля річки місила з глини паски.
– Ой, ха-ха-ха! – не вдержався знову Самко.
– Го-го-го! – загогокав за ним Марко.
– А чого ви? На кутні! – образилася Гапка.
– Та це я з Марка. Він, оцей Марко, такий, коли йому хто нагадає про паски, так і зарегоче від радощів, – сказав Самко.
– Великий, а дурний, – погодилася Гапка. Вона кинула батога, скинула сакву, а хліб з неї переклала за пазуху. – Ще може схочу їсти, бо піп не дасть, а самими поцілунками ситий не будеш, – промовила вона сама до себе і пішла:
Самко трохи не падав від сміху, а дивлячись на нього реготав і Марко.
– Ой! Ха-ха-ха!.. Думав пропаду... – реготав Самко. – Оце буде шлюб...
– Нам сміх, а Борисові сльози, – сказала Дося. – Ви не знаєте, що воно за Гапка. Не так вона дурна, як буває смілива та люта. Коли б справді можна одружити з нею Бориса, то вона була б йому за найбільшу кару.
Григор задумливо хитнув головою.
– Чи вийде там що з цього, чи ні, а воно одверне на час Борисову увагу. Він і є найстрашніший наш ворог, – сказав Григор.
З-за альтанки з’явився млинар. Хоч він ішов озираючись, а проте обличчя його було таке радісне, що такого бурсаки ще не бачили за час свого пробування отут.
– А йдіть-бо скоріше до хати, – сказав млинар, весело посміхаючись. – Василько прибув...
– Татко мій... татко... – прошепотіла Дося. Вона спершу аж заточилася на ногах, почувши несподівану звістку, а потім побігла, наче полетіла.
Усі теж хотіли йти, але зупинив Григор, вказавши на сплячого Петруню.
– Треба, щоб він побув до вечора замкнутий десь, – сказав Григор.
Марко взяв його на руки, мов дитину, і поніс до млина. Замкнули його сплячого, а самі пішли до млина, щоб побачити гостя з Січі.
Гість із Січі
У клуні, на засланій рядном соломі, сидів, підібравши під себе ноги, огрядний, плечастий чолов’яга, з поголеною, мов маківка, головою, з оселедцем, вже посивілим, як і його вуса; укрите смагою обличчя було в зморшках, і тільки сірі очі блищали ясно і молодили увесь його вид. Він, мабуть, зараз тільки передягнувся у чисту полотняну сорочку і пістряні, вибійчані штани, бо в кутку клуні на зубках борони висів заболочений жупан та оксамитові, теж у грязюці, широкі штани, а долі стояли забруднені чоботи; на кілочку біля стовпа висіла споловіла смушева шапка, з темно-червоним верхом.
Біля батька сиділа рядком Дося і дивилася на нього, не зводячи очей. Неподалік від них сиділа сліпа Орина. Старий козак щось їм розповідав тихенько.
– Васильку, впізнаєш оцього? – запитав млинар, указавши на Григора.