Зник після цього Старий. То він зникав було на який час, потім знову з’являвся. Казали, що він готує гайдамаччину, що десь у нього є затяг. Балакали, що він ходив на поміч Пугачеві Омелькові... І сталося таке, що не встиг я побалакати тоді із Старим, бо мене вирядили на Самарську паланку. А коли я повернувся знову на Січ, то вже не бачив Старого: зник він кудись, що і чутки не було. Сумував я за ним, бо півжиття пробули вкупі... Але він теж не забув про мене: напередодні перед збуренням Січі переказав мені через певну людину, щоб я прибув до нього, сказав, де і як його шукати. А шукати його треба мудро, бо і чорти із свічками не знайдуть. Знайшов я його...
Василько замовк раптом, так мов не хотів далі казати.
– Було в нас каяття, що не послухали його вчасно, та вже не було вороття. Звірилися ми на старшину та на того одноокого Нечосу, що пообіцяв козацтву меду, а підніс хріну, – говорив сумно старий козак.
– А хотілося б мені побачити ще раз Старого, – сказав Самко.
– Побачити його?.. А ось може й побачимо, – посміхнувшись загадково, одповів Василько.
Війну оголошено
У клуню увійшов музика Ясько, перевдягнутий в селянську одежу – полотняні штани й таку ж сорочку, босий; з-під солом’яного бриля визирало розкуйовджене сиве волосся, очі гостро блищали, в руках він мав залізні вила.
– Ви тут, брати? А я вже порішив не датися живим.
Аж ось він зиркнув очима навкруги і побачив Василька; потім знову оглянув усіх, скинув бриля, протер очі, наче не вірячи собі, а далі він кинув вила і підбіг до Василька.
– Ти, Васильку?.. То то ж ти... – казав, обгорнувши руками Василькову шлю й цілуючи його. – Цс... ти, це ж ти! – вказав він на Досю. – А я... а я!.. – він не доказав і впав, ридаючи, біля нього на соломі.
Старі були друзі Ясько з Василем, однолітки, одного року й подружилися. І ось вони зустрілися, коли один втратив єдину втіху – дочку, а другий знайшов.
– Годі тобі, Яську! Не зазіхай на моє щастя, бо хтозна, що з нами ще буде... – сказав Василько.
Виплакався Ясько, втер сльози і сів біля Василька.
– Це вже я востаннє. Більше ніхто не побачить моїх сліз, – промовив твердо Ясько.
– Ну, а як там усі? – запитав у Яська Григор.
– Та поки що мовчать, – одповів Ясько. – А ось тільки як поженуть запроданих, то враз усі заворушаться. А може й ні... Поплачуть та й по-всьому... Хоч і гірке життя, а кидати його не всім охота. Це ось мені нема що вибирати: хоч смерть, хоч льох... А пани-покупці ще їдуть. Оце я йшов, ховаючись, то бачив ще одного пана чужого – їхав берлином, оточений вершниками, мабуть, здалеку, бо такого пана нема отут поблизу.
– А який з себе отой пан? – зацікавився чогось Василько.
– Пан, як пан. Я добре роздивився на нього, бо берлин зупинився, підправляли упряж, а я підійшов та й роздивився з-за куща. Він, мов не літній з себе, а з сивими вусами...
– А не примітив ти часом, чи є в нього рубець над лівою бровою? – запитав квапливо Василько.
– А ти почім знаєш? – здивувався Ясько. – У нього є рубець над бровою, мов мізинець, не пам’ятаю, над якою, а є.
Василькові очі блиснули радістю, а проте, він не сказав нічого, навіть не рухнувся на місті.
Самко глянув на Марка, але Маркові байдуже про того пана. А Самко десь, мов не так давно, бачив сиві вуса на нестарому обличчі і рубець над бровою.
– Коли хто приїхав купувати людей, то не купить, бо наш чортяка подався аж на Курськ, – сказав Григор.
– Він може й без нашого обійдеться, – посміхнувся козак.
За двором, неподалеку, почулися голоси. Дося визирнула з-за дверей клуні.
– Йде Борисів брат Микита і з ним двоє. Це, мабуть, мене шукати, – сказала вона.
– Нехай лиш поткнуться, – промовив козак і взяв шаблюку, що лежала позад нього.