– Коли не спиш, то проказуй. «Сидять запорожці біля моря... та їдять рибу», – знову почав Самко.
– Сидять запорожці біля того... біля риби... та їдять море... – промимрив востаннє Марко і разом захріп.
Хотів Самко почати лаяти Марка, та тільки пробурмотів щось таке, що й сам не добере ладу. Та як уже його добирати, коли вони з Марком уже в Січі та одягнуті в червоні жупани...
А по хвилі з-під кущів лунав по всій долині дужий хропіт двох стомлених юнаків.
Серед темного лісу
Прокинувся Самко, глянув угору, аж сонце вже повертає на вечір. Отак заспали. Він би ще був спав, та намуляв йому бік пістоль, бо він підклав його під себе. А Марко так хропе, аж трава коло нього хилиться. Треба будити його та рушати. Почав будити, так де там. Спить, неначе мертвий. Кричав, гукав, смикав за руки та ноги, почав лоскотати, так Марко хвицнув ногою, ледве одскочив Самко.
Що ж його робити? Хоч сядь та плач або жди, поки він виспиться, а виспиться він через ніч аж на ранок.
Згадав Самко, як чернець отець Сава будив бурсаків до утрені в церкву. Брав отець Сава свого канчука з волячої жили, та такого битливого, що як ударить ним по чомусь, то днів три свербить, мов печене, і з отим бичем він ішов будити бурсаків. Було йому до вподоби бити сонних хлопців. Аж очі було блищать в отця Сави у хвилини його такої праці. Уже кого як вчеше, то так той і підскочить, кричучи. А що дужче хто кричить від болю, то найбільша радість отцеві Саві. Боялися його бурсаки, як нікого. Доволі було крикнути сплячому якомусь бурсакові: «Отець Сава!» – як той ураз прокидався зляканий і довго тремтів після того. Та вже кому-кому, а Маркові довелося досить покуштувати отих бичів, бо дуже міцно спав.
Не хотілося Самкові лякати Марка «Савою», а треба, нехай потремтить собі трохи.
Нахилився Самко біля Марка та й гукнув:
– Отець Сава!
Аж застогнав Марко уві сні, а не прокинувся. Виходить, не доспав. А треба ж будити, бо вечоріє, треба думати, щоб десь переночувати, бо тут під кущами вночі ще й вовки з’їдять. А може, яка нечисть прив’язне, мавки з Дніпра повилазять. Хоч Самко з Марком ще не бачили нічого страшного, а проте й святі отці кажуть, що в світі є багато нечисті, та й молитви такі є, що від усіх чортів. А ще на Київщині, отут, кожна тобі баба відьма. Залазили оті відьми до келій святих отців. Колись одна отака опинилася в келії отця Мортирія, та заспала до ранку, що довелося потім одягати її в рясу та виводити за браму. А потім в отій келії кропили свяченою водою. А хіба ото не з відьмою цілувався в бур’яні отець Місаїл? Та багато було таких ченців, що до них так і липли оті відьми, усе такі молоді та вродливі. Посміхалися філософи та богослови, кажучи, що й вони б не одмовилися від такої нечисті. Та в місті воно й не страшно, а отут серед глушини, то краще не здибатися з нею, цур їй пек.
Думав ото Самко, а сам одломив тонку лозину, обчухрав її і, підробивши голос під отця Саву, нахилився біля Марка та як опереже його лозиною: «До церкви, стультус!* До церкви, стультус!»
Підскочив Марко зляканий, дивиться на всі боки, шукаючи очима страшного отця Саву.
– Не лякайся, Марку, це я тебе поблагословив, – заспокоїв його Самко. – Що ж робити, коли тебе інакше не збудиш!
Заспокоївся Марко, аж посміхнувся радісно, що нема й поблизу отого Сави.
Надів Марко штани, взяли хлопці сакви й палиці та рушили бадьоро понад берегом Дніпра вгору.
– Ось бачиш, Марку, хоч який ти дужий, а сну не переміг. Ото було б нам посидіти трохи та й рушати. Стільки часу втратили, – говорив Самко, прискорюючи ходу.
Уже багатенько вони пройшли, коли зустріли гурток людей, чоловіків та жінок, старих та підстаркуватих, з ціпками в руках та з клунками за плечима. То були прочани, що йшли до Києва.
Поздоровкалися. Самко запитав, чи далеко до Любеча та чи нема де по дорозі якого села.
– Ще далеко, батюшечко, – одповіла одна стара.
– А села та хутори, батюшечки, на горі. Вам горою найкраще буде йти, – порадила друга стара.
– Тільки дивіться, святі люди, не збийтеся з першої дороги, щоб не завело вас лісом хтозна-куди, – додав старий дідок. – Ми ночували в тутешніх людей, то вони казали, що в лісі блукати небезпечно.
Побалакали прочани та й рушили у свій бік, а бурсаки — в свій. Принаймні, хоч розпиталися, де повернути на гору.
– Погана на нас шкура, Марку, що нас мають за ченців, – говорив Самко. – Мені ото нема гірше, коли мене величають батюшкою. Так неначе я що вкрав або кого вбив. Коли б нам збутися оцього розпроклятого одіянія. А як ти його позбудешся? Голий не підеш. Та вже як прийдемо на Січ, то скинемо його з себе, – потішив себе Самко, думаючи, що там тільки й сподіваються, що вони прийдуть, та почнуть їх там одягати, піклуватися біля них.