— Засаджуються, якщо тобі потрібно, — не дивлячись на мене, каже Ява, — а мені воно ні до чого.
— Так воно ж знаєш як!… Все‑таки іспит, — обережно починаю я. — А що, якщо і на іспиті двійка! Можуть же не перевести.
— Що–о?… Ех, ти! Нічого ти не розумієш… Думаєш, це так легко! У них же свій план по п'ятірок і навіть по трійках. А за кожну двійку знаєш які неприємності! Від них же знаєш як вимагають ці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що не бійся — трійку як–небудь поставлять. До того ж моя мама депутат. Це теж щось та значить.
— Ну, раз так, тоді, звичайно…
Явина впевненість передалася мені, і настрій у мене відразу виправилося.
Вранці ми вже забули і думати про диктант, про граматику, про іспити й вовтузилися на річці біля старої напівзатопленій плоскодонки. Ми вирішили зробити з неї підводний човен. Звичайно, це була знову Явина ідея.
— Воду вичерпати, дірки заткнути, просмолити, верх забити дошками. Тут перископ. Ось тут люк. На дно баласт, — стурбовано говорив Ява.
— А двигун?
— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
— А дихати як?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинемо і спливемо.
— А якщо водою заллє та затопить?
— Ти що — плавати не вмієш? Ось ще!
Глава IV
Іспит
Як швидко летять дні! Ми ледве встигли зашпаклювати і просмолити свою «підводну» човен (ще й верх не покривали, і перископ не встановлювали), а вже й іспит. Завтра. Ми сидимо на березі й варимо на вогнищі смолу — досмаліваем човен.
Смола вариться і булькає, як манна каша. І в грудях у нас булькає тривожне передчуття завтрашньої біди.
— А чого мені переживати? — Немов відповідаючи якомусь внутрішньому голосу, каже Ява. — Я все одно не встиг би вивчити всю граматику. За два тижні! Хто ж її за два тижні вивчить! Люди її віками вигадували, голови собі сушили. Скільки вчених полисів на цій граматиці. А хочуть, щоб я її вивчив за два тижні. Кіно!
«А хто тобі не давав цілий рік вчити?» — Хочу сказати я, але не кажу: пізно вже говорити, та й чого це я такий розумний — я і сам не дуже вчив і теж можу отримати завтра двійку. Запросто! Іспит — це іспит, і хто там знає, що воно буде — удача або невдача.
— Давай, може, все‑таки щось повторимо, на всякий випадок, — кажу я.
— Перед смертю не надихаєшся. Тільки в голові все переплутає.
— А Карафолька, я бачив, повторює, і Гребенючка теж.
— Нехай. Вони все знають, їм потрібно повторювати. А ми нічого не знаємо. Нам і повторювати нічого. Нам вчити потрібно. А все відразу не вивчиш.
Як добре, що Ява каже «ми», «нам». Він знає, що мені завжди хочеться все ділити з ним порівну — і радості і печалі.
До пізнього вечора пробули ми з Явою на річці біля човна…
І ось настав день, день першого в нашому житті іспиту.
У школі святково і урочисто, як під час виборів (у нас і агітпункт і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах постелені доріжки, на вікнах квіти, стіл в класі накритий червоною скатертиною. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!»
Дівчатка в білих фартухах, хлопці незвично вмиті і причесані.
Входимо в клас. У грудях холодно, як перед стрибком з верби у річку. Сідаємо. Кожен за окрему парту. Списати — і думати нічого. Дзвенить дзвінок.
Входить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті. За нею йде Микола Павлович, вчитель географії. Він у нас на іспиті асистент.
Галина Сидорівна стає біля дошки, стискає руки, немов зараз співати буде (вона, видно, теж хвилюється), і каже:
— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"БНа першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"Б "класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище. класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище.
Ми затримуємо дихання, схиляємо голови, пишемо.
Іспит почався.
Учні сопуть, пір'я скриплять.
Пот тече мені за комір святкової сорочки. Ох і мука пекельна цей іспит!…
Нарешті — все!
У повному мовчанні ми виходимо з класу. Ідуть все мляво, ледве–ледве — як після дводенного піонерського походу.
Я підходжу до Яви:
— Ну як?
Він тільки рукою махнув. По всьому видно, що справи у нього погані. Всі надії тепер на маму–депутата і на ті інстанції, які вимагають від вчителів план по п'ятірок.
Давно вже можна йти додому, але все товпляться біля школи і не розходяться. Кожному не терпиться дізнатися, як воно там, як написали. Галина Сидорівна закрилася в класі з Миколою Павловичем — перевіряють.
І навіть шкільний пес Собакевич, який завжди носиться по двору разом з нами, зараз присмирнів і сидить біля дверей — начебто теж переживає.