— Ява! — Підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі ні разу не заблукав у кукурудзі. Ми просто пішли, не в ту сторону. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце було нам в спину. Пішли назад.
Спершу Ява недовірливо дивився на мене. Але я говорив, напевно, так переконано, що він піднявся.
— Хто його знає, може, й правда. Пішли. І ми поплентались.
Ох, як важко було йти! Батюшки, як важко було йти! Ми не відчували ніг під собою. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І навіщо це ми повзали на колінах!
Важко було сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину або два, — і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але я, нарешті, не витримав.
— Ява, — кажу, — я більше не можу! Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю.
Довго ми лежали.
Було тихо. Тільки жорсткі кукурудзяні листя шурхотіли над нами.
Десь далеко прокричав перепел, і знову стало тихо.
Навіть коників не чутно.
— А що, якщо ми зовсім не виберемося звідси? — Тихо сказав Ява. — Ніхто ж не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Треба було, — кажу, — хоч пообідати. Все‑таки довше б протрималися. А так до ранку і повмираємо.
При згадці про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас сьогодні на обід борщ і вареники з м'ясом, — сумно сказав Ява.
— А у нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, більше терпіти я не міг.
— Ява, — кажу, — давай людей кликати. Давай людей кликати, Ява. Але Ява був більш мужнім, ніж я.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися! Здорові хлопці серед білого дня у колгоспній кукурудзі караул кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Ну що ж, — кажу, — давай співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. І першою чомусь прийшла нам в голову пісня з мультфільму.
— «В траві сидів коник…» — жалібно–жалібно виводив Ява.
— «В траві сидів коник…» — ще жалібніше підтягував я. Довго ми співали. Пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чомусь добре співалися ті, які починалися на «ой». «Ой, у полі могила», «Ой, я нещасний», «Ой, не світи, місяченьку», «Ой, не шуми, луже», «Ой, одна я, одна», «Ой, у полі жито»…
Це «ой» ми гаркає так, ніби нас хтось в бік штовхав.
Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Даремно старенька чекає сина додому». Тричі співали ми цю пісню, і тричі, коли доходило до цього «даремно», у мене починало щемить в горлі. Нарешті ми зовсім похрипли і припинили спів. Ми лежали, знесилені від голоду і від пісень, сумні від безнадійних думок.
Я чомусь засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і навіть ахнув: так це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та до того ж м'ятна! Це ж і пити менше хотітиметься буде.
— Ява, — хрипко, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалися в кишені, розтанула, обгортка прилипла так, що й зубами не отдерешь. У хороші часи я б її, напевно, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой–їй–їй!
Я обережно розкусив цукерку пополам. Але невдало: одна половинка вийшла більша, друга — менше. А ще кусати — тільки розкришити.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Тому що, — кажу, — я добре поснідав: яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніше, а не я. Бери.
— Ні. Я ще з'їв пиріг з яблуками ось такий і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пирога, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки, і…
— А я ще млинці, і груші–гнилушки, і…
Наші сніданки все збільшувалися і збільшувалися. Змагання в шляхетність скінчилося тим, що Ява з більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином порції зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті навіть смаку не залишилося. Є захотілося ще сильніше. І їсти і пити. Особливо пити.
Незабаром про голод ми навіть забули. Пити, лише пити!
Лише тепер відчули ми себе по–справжньому нещасними. Ледве ворушили ми пересохлими губами.
Сонце починало сідати, наближався вечір.
Попереду була ніч. Чи доживемо ми до ранку?
— Прости мене, Павлуша, якщо що не так було, — несподівано дуже тихим і проникливим голосом сказав Ява.