Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна.
— Отже, план такий, — шепотів Кукурузо. — Затримуємо з човна. Я сиджу на кормі з рушницею, ти на носі з ліхтариком. Я кажу: «Р–руки вгору!» — Ти в цей час світиш ліхтариком і кричиш: «Товаришу Валігура, заходьте справа, Микола Павлович, заходьте зліва». Щоб він думав, що нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна…
— А… а що ми потім будемо робити, коли затримаємо його? — Запитав я.
— Як — що?… Передамо в міліцію. Товаришу Валігура передамо.
— Так, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретити же все…
Ох і навіщо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — Категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишуся на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано.
— Та що… та як… та ну… — залепетав я.
— Подумаєш! Відведеш до міліціонера товариша Валігура, і все.
— Так Валігура ж ще спати буде, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим бандюг сам вночі буду робити? Він же мене задушить.
— Не бійся. Я дам тобі рушницю. Потім привезеш.
— Н–не треба! Н–не давай! — Тепер уже категорично прошепотів я. — Я б–боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Стрельну ненавмисно, уб'ю його, і мене розстріляють…
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він все продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору», — і Книш стане, хитаючись, в човні з піднятими руками. А далі, виходить, все має робити я. Дудки!
— Не! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як хочеш…
— Та добре вже! Чого слюні розпустив! До села вдвох довеземо, а потім я повернуся. Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо був набагато хоробріше мене. Бач, як впевнено тримається! Я вирішив взяти себе в руки.
Кілька хвилин ми мовчали. І раптом почули тихий шелест. Потім — плюх!… А потім–ляп–ляп–ляп!… Ми завмерли. Сумнівів не залишалося — Книш закидав мережі.
Ми напружено чекали. Нарешті запанувала абсолютна тиша. Книш поїхав. Ми почекали ще трохи. Тиша. Ні звуку. Книша немає.
— Ну, тепер на човен і в засідку, — шепнув Кукурузо.
Він зарядив рушницю, дав мені ліхтарик, ми сіли в човен і тихо попливли під берегом.
— О! Є! — Шепнув я. Я сидів на носі і перший побачив поплавці рибальської мережі, які біліли на воді.
Ми загнали човен в очерет як раз проти поплавців. Замаскувалися. Тепер нам залишилося одне — чекати, довго чекати, можливо, навіть всю ніч, до самого світанку, поки не приїде Книш вибирати рибу.
— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.
— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.
Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве–ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.
Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…
— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким впертим! Невже він справді не боїться?
Фантазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! нтазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! »