Мені стає так шкода себе, так жалко, і я сам здаюся собі таким нещасним, що починає щемити у горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з корми:
— Не спи!
І я трагічним шепотом відповідаю:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.
Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода блищить, і клубочаться в небі хмари. А може, це вже світає?… У мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І раптом — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви виринула човен. Вона пливла прямо на нас. Ближче, ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом. Книш!
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от–от обірветься. Я обхопив руками ніс човна, не ворушуся.
І тут на кормі дзвінко клацнув курком Кукурузо і тремтячим голосом басовитим щосили крикнув:
— Р–руки вверрх!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно заверещав:
— Дядя міліціонер, сюди!… Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.
— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім…
— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».
І… щось глухо вдарилася об дно нашого човна — це випало з Кукурузових рук рушницю. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарику, натиснув на важіль, видавлюючи з нього світло.
Перед нами був… дід Варава.
— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.
— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…
— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.
Я зажікал ліхтариком. Я готовий був всю ніч жікать, так я був радий, що це дід Варава. Я просто готовий був його цілувати. Страх мій — як корова язиком злизала. Раз це дід Варава, я вже не боявся нічого на світі. Я направив світло ліхтарика на поплавки.
— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.
— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.
— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?
— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.
— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три–чотири. А зараз ще дванадцяти немає.
— Та ну! — Здивувався я.
— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?
- Із самих сутінків.
— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.
— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.
- І мені, — змушений був сказати і я.
— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.
Ми мовчали. Кукурузо, видно, чекав і боявся дідових розпитувань. Але дід мовчки маскував свій човник очеретами. В таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо нарешті несміливо запитав:
— Діду, а ви як тут опинилися?
— Топитися їхав. З горя. Що у мене онук такий недолугий.
— Та не жартуйте, діду.
— Ось, цікаво мені з тобою жартувати!
— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.
Ти ж мені збрехав, чого ж я повинен правду тобі казати.
— Так я… — затнувся Кукурузо. Що ж тут скажеш?
— Ех–хе–хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати!… Тебе, дурника, шукав… Взявся це я сьогодні вдень рушницю своє чистити. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твоє почистити. Думаю, хоч і двієчник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Дивлюсь — ні твого рушниці. Туди–сюди, всю хату перерив — нема. Невже, думаю, вкрав хтось? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все‑таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все‑таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так‑то…