О, то були дуже напружені дні, після повернення з острова.
Спочатку я тільки ходив під вікнами у Реней і на всіх цикав. На Полкана «Цить!» — Не гавкай. На корову Контрибуцію «Цить!» — Не мука. На свиню Манюню «Цить!» — Не рохкає. Стежив, щоб ніхто не заважав готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені це теж необхідно, тому що я нічого не знаю.
Спочатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по–товариському! очатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по–товариському! »І він змушений був погодитися.І він змушений був погодитися.
Весь серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, ніж, наприклад, грати в футбол, в цурки–палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для одного треба робити тільки те, що цікаво!
На переекзаменування я пішов теж разом з Кукурузо. І диктант ми писали удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чому я прийшов, і сказала: «Сідай теж пиши, тобі це корисно». І, ви знаєте, я написав гірше, ніж Кукурузо. Він зробив дві помилки, а я три. Недарма все‑таки він брав з собою граматику на безлюдний острів. Та й поки я був у Києві, він теж не тільки буряк і картоплю чистив…
І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише важкі слова. І ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось став би берегти адресу просто так, не думаючи їм скористатися.
Так що граматика моєму другові, можна сказати, ще й особисто необхідна. Відмінниці безграмотне лист не напишеш. Краще відразу в колодязь вниз головою…
— Молодець, Рень, сідай! — Каже Галина Сидорівна.
І мій друг гордо, не поспішаючи йде на місце.
Сівши на парту, Кукурузо кілька хвилин мовчить, поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки.
Потім схиляється до мене і шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми нахиляємося і ховаємося під парту. Кукурузо виймає з‑за пазухи плоску жерстяну коробочку від цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, Шпунтики і дротики. Це винайдене нами механічне пристосування для розстібання гудзиків.
Офіційного назви воно ще не має і називається поки умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», тому що кожен новий винахід обов'язково повинно мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до гудзика, натискаєш кнопку–і готово. Тільки спершу треба завести пружину. І ось Кукурузо бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але… Крраккк! — Раптом дзвінко на весь клас вдаряє пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафолька, який сидить попереду нас.
— Ввой! — Диким голосом скрикує Карафолька.
— У–у, тюхтій! — Шепочу я своєму другові.
Але — пізно. Як грім з неба, чується над нами сердитий голос Галини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як раки ми вилазимо з–під парти і покірно прямуємо до дверей.
Навчальний рік розпочався…