Штраф, звичайно, було сплачено того ж дня керівництвом мунпартії в розмірі, що його визначив суд: десять тисяч песо на кожного Обормота.
***
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, про те, як Обормоти несподівано кладуть ліво руля
В наступні дні Обормоти ходили роздуті від пихи, мов гиндики. Вони стали героями дня. Їх інтерв'ювали, запрошували на мітинги, збори і просто до товариства. Радіотелевізійна компанія навіть влаштувала їм виступи перед мікрофоном і по телевізії. Обормотів оглядали, обмацували, брали у них автографи і фотографували в різних ракурсах. Шановну трійцю можна було бачити в останніх новинах, на плакатах, обкладинках журналів і ґазетних сторінках. Ба якийсь час раптом їх обличчя виперлися на реклямні щити. Правда, тут мало місце деяке тертя. Постало питання про сумісність таких речей, як рекляма і муніст. Але запопадливі ділки так щедро відсипали грошей, а партія мала такий дефіцит після «Мундіяльської справи», що за допомогою марксистської діалектики вдалося швидко вийти з цієї делікатної ситуації. Погляд на рекляму був обґрунтований глибокодумними теоретичними викладками, в основу яких було покладено тезис: діалектика є, насамперед, переоцінкою вартостей, а оскільки так, то... Таким чином, Обормоти зайняли місце поряд з красунями і красенями реклямних табло, дарма що мали трохи закриві ноги. Проте палиця завжди з двома кінцями. На превеликий жаль мунпартії, гармидер навколо трьох Обормотів одночасно викликав нездоровий інтерес до кінофільму «Балада про госпи». Тепер у «Мундіалі» крутили стрічку без упину цілу добу. Але, навчений гірким досвідом, Лопес, запобігаючи нових ексцесів, умовив поліцію чергувати денно і нощно. Таким чином, на кожному сеансі принаймні сотня шестипудових поліцейських підпирала стіни обабіч крісел, тримаючи напоготові добрячі гумові палиці. Зрештою, все це настільки обридло Гомесу, начальнику поліції Буенос-Айреса, що він викликав до себе Обормотів і запропонував усім трьом забиратися з Арґентини до бісової мами.
– Це що, ваша думка? – запитали ошелешені Обормоти.
– Ні, ваша, – зміркував той, боячись, аби випадково преса не знайшла в цьому деякого утиску демократичних прав.
– Якщо ви так, захлинаючись, розписуєте на кожному кроці країнчудесівський рай, то чи не ліпше вам покинути арґентинське пекло і майнути до того раю через атлантичне чистилище, га? – вже не приховуючи роздратування провадив далі Гомес.
– Ну й поїдемо, – огризнулися Обормоти.
– Ну і їдьте.
– Ну й поїдемо!
– Ну і їдьте!
– Ну й поїдемо!
– Каррамба! – грюкнув кулаком Гомес, розносячи вщент по столу все, що на ньому стояло.
– Каспіта! – не залишились у боргу Обормоти, жбурляючи від себе крісла.
Коли звістка про виїзд Обормотів до Країни Чудес облетіла місто, здійнялася нова колотнеча в пресі, радіо, партіях, урядових кулуарах. Посипалися запити до міністерства закордонних справ, до прем'єр-міністра, до президента. Як? що сталося? чи нема тут якої каверзи? чи не пахне тут підривом основ арґентинської демократії?
Начальник поліції настільки був усім тим переляканий, що посивів за одну ніч. Він кляв себе і Обормотів, щоранку уважно переглядаючи ґазети: хоч би, мадонна міа, його розмова з Обормотами не потрапила на сторінки преси. Але преса мовчала, і тут ми повинні відзначити шляхетність Обормотів, які, не вплутуючи поліційне начальство, мотивували свою відмову від арґентинського громадянства політичними міркуваннями.
В цека мунпартії крикнули «віва!», у країнчудесівському консульстві негайно заготовили Обормотам країнчудесівські пашпорти, а міністерство закордонних справ наклало візи на виїзд – усе було зроблено так швидко, що Обормоти не встигли навіть гаразд подумати над своїм рішенням і, таким чином, стали перед фактом, що вже збувся.
З цієї нагоди цека мунпартії влаштував прощальний бенкет, на якому Обормоти востаннє блиснули своєю промовою на арґентинській землі, як завжди, передаючи один одному естафету на продовження, проговоривши таким чином по дві години кожний. Оскільки ця знаменита промова була у свій час передрукована багатьма ґазетами, ми дозволимо собі лише нагадати її кінець.
Обормоти сказали:
– Дорогі камарадос, друзі, соратники по ідеї! Ми залишаємо вас. Але навіщо ми залишаємо вас? Ми залишаємо вас, щоб ніколи вас не залишати, бо, залишаючи вас, ми ніколи не залишимо нашої спільної справи, а навпаки, наблизимо той день, щоб це залишання стало нашою новою зустріччю, але вже без всяких залишань. Отже, залишаючи вас, камарадос, ми їдемо у світле царство свободи і благоденства, а саме? Куди ми їдемо? Ми їдемо до Країни Чудес. До країни, товариші, де, товариші, всі товариші, і де, як у пісні співається, «людина крокує, мов господар, по вітчизні неосяжній своїй»*. Де ріки з молока, а в ставках плавають вареники. До країни, камарадос, де кожний патякає, що хоче, жере і дудлить, скільки хоче, і працює теж, як хоче. Де нема в'язниць, де сяють палаци, і навіть не блимає експлуатація. Як казав геніяльний Маркс: втрачаючи кайдани, ми придбаємо цілий світ. Отже – віва! Віва, камарадос!..