Выбрать главу

— На них нічого не було. Адже ви самі кажете, що бачили лише птаха.

— Птеродактиля!

— Це він запевняє, що то птеродактиль. Він утовкмачив це у вашу голову.

— Ну а кістки?

— Перша — якогось звичайного птаха, а другу зроблено на спеціальне замовлення. Людина, яка має дещо в голові й знається на своїй справі, обдурить вас кісткою так само легко, як і фотографією.

Я був сам не свій. Може, я дійсно поквапився повірити професору? Раптом мені спала на думку прекрасна ідея.

— Ви будете на засіданні сьогодні?

Тарп Генрі замислено подивився на мене.

— Він не дуже популярна людина, ваш геніальний Челленджер. Багато хто гострить на нього величезний зуб. Я сказав би, що в Лондоні навряд чи знайдеться інша така ж одіозна[14] персона. Якщо виступатимуть студенти-медики, то без скандалу не обійдеться. Не хочу я дивитися на те цькування.

— А втім, вам годилося б послухати, як він сам аргументуватиме свої твердження.

— Ваша правда. Згоден. Увечері я буду разом із вами.

Біля Зоологічного інституту ввечері ми побачили народу значно більше, ніж сподівалися. Ціла черга електроавтомобілів підвозила білобородих професорів, а темний вир скромних пішоходів, які юрмилися під склепінням воріт, свідчив про те, що аудиторія складатиметься не з самих тільки вчених. Зайнявши свої місця, ми зараз же помітили, що на задніх рядах і в галереї панує занадто легковажний і жартівливий настрій. Я глянув назад і побачив типові обличчя студентів медичного факультету. Очевидно, всі лондонські шпиталі відрядили сюди своїх представників. Слухачі поводилися доброзичливо, але задерикувато. Лунали уривки популярних пісень — трохи дивна увертюра перед науковою лекцією — і спостерігалася схильність аудиторії до глузування з певних осіб. Усе це обіцяло веселий вечір для більшості присутніх і віщувало неприємності тим, на кого чекала сумнівна честь стати об’єктом студентських розіграшів.

Коли на поміст зійшов старий доктор Мелдрам у всім відомому старомодному циліндрі, його зустріли оглушливими вигуками на кшталт: «Де це ви відшукали своє відро?» Бідолашний поквапився скинути його і заховати під стілець. У подагричного професора Уодлі, який, шкутильгаючи, пробирався до свого місця, студенти співчутливо питали про стан здоров’я великого пальця на його нозі й тим украй засоромили старого. Проте найбільше галасу спричинила поява в залі мого нового знайомого — професора Челленджера, який сів на крайній стілець у першому ряду на помості. Щойно із-за дверей виткнулася його чорна борода, у приміщенні знялася справжня буря привітань. Я згадав слова Тарпа Генрі і потроху починав вірити, що до велелюдності зборів призвів не інтерес до самої лекції, а чутки про участь у ній славетного професора Челленджера.

Його поява в залі викликала також і сміх серед добре вдягнених слухачів, які займали крісла у перших рядах, — мені здалося, що до такого прийому з боку студентства вони поставилися зі співчуттям. Ревіння публіки, що вітала Челленджера, здавалося, виходило з клітки хижаків, які зачули кроки сторожа й чекають годівлі. Чув я, правда, і деякі глузливі нотки, але загалом у тому прийомі відчувалися не ворожість і не ненависть, а більше цікавість до зовсім незвичайної людини. Челленджер лише посміхнувся з поблажливою зневагою, немов почув перші «гу-гу» немовляти, спокійно сів на стілець, випнув груди, старанно розгладив бороду і, примруживши очі, глянув перед собою. Шум, викликаний його появою, ще не зовсім вгамувався, коли на поміст зійшли професор Роналд Мерей, голова, і містер Уолдрон, доповідач. Засідання розпочалося.

Професор Мерей, напевне, не образиться на мене, коли я скажу, що він, як і більшість англійців, має таку властивість — його промови неможливо зрозуміти. Це одна з найдивніших таїн сучасного життя — чому люди, яким подеколи доводиться виголошувати промови, не турбуються про те, щоб навчитися це робити розбірливо? Професор Мерей зробив кілька дуже глибокодумних зауважень, адресованих своїй білій краватці та склянці води на столі, і весело підморгнув у бік срібного свічника праворуч. Потім він сів, і до кафедри під загальні оплески підійшов містер Уолдрон — улюблений усіма лектор, справжній популяризатор науки. То був худорлявий, суворий на перший погляд чоловік, із різким голосом і незграбними рухами. Він мав вдачу легко засвоювати чужі ідеї і викладати їх так, що вони ставали зрозумілими і цікавими навіть для малопідготовленої аудиторії. У нього був хист розповідати в жартівливому тоні про найсерйозніші речі, і в його викладі навіть передчуття Страшного Суду або еволюція хребетних здавалися надзвичайно гумористичними процесами.

Цього разу Уолдрон, як завжди, зрозумілою і гарною мовою розповів нам загальну історію походження життя. Він розповідав про земну кулю — велетенську масу розжареного газу, що блукала небесними просторами. Потім він змалював, як та куля твердішала, холонула й стискалася, внаслідок чого випиналися гори, пара бралася водою, і поволі утворювалося тло, де мало відбуватися життя. Про зародження життя він говорив дуже мало й невиразно. У тому, що перші живі організми не могли би витримати первісного жару Землі, містер Уолдрон не мав ніякого сумніву. Виходить, з’явилися вони пізніше. Чи виникли вони внаслідок сполучення неорганічних елементів Землі у процесі її охолодження? Дуже можливо. Мабуть, зародки ті потрапили сюди з якогось метеорита? Мало скидається на правду.

Взагалі розважливий лектор уникав заглиблюватись у це питання. Ми не вміємо або принаймні не вміли до останнього часу створювати в наших лабораторіях органічну речовину з неорганічних частин. Між мертвим і живим світом існує прірва, через яку наші хіміки не спромоглися ще перекинути міст. Але є кращий і делікатніший хімік — природа, і її могутні сили, діючи без міри довгий час, дали наслідки, отримати які самі ми ще не спроможні. Цим поки що й треба задовольнитися.

Далі лектор перейшов до представників тваринного світу, починаючи з молюсків і первісних морських тварин. Потім торкнувся плазунів та риб і докладніше спинився на кенгуру — істоті, що приводить живих дитинчат, безпосередньому предку всіх ссавців, а отже, і кожного з присутніх.

— Ні, ні! — вигукнув якийсь студент-скептик із задньої лави.

— Якщо молодий джентльмен у червоній краватці, що гукає «ні, ні!», вилупився з яйця, нехай він буде такий ласкавий залишитися по закінченні лекції, — відказав лектор, і його слова спричинили вибух реготу в аудиторії. Він продовжив: — Мені дуже приємно було би подивитися зблизька на таке незвичайне явище. Дивно, що споконвічна, безперервна робота природи завершилася створінням цього джентльмена. Невже усі сили природи вже вичерпані? Невже ви, джентльмене, — останній і найдосконаліший тип у розвитку тваринного царства? Сподіваюся, що не ображу вас, якщо відстоюватиму свою попередню точку зору. Нехай ви бездоганні у приватному житті, але все ж таки вірю, що творчі процеси в природі не спинилися і що вона не вдовольниться навіть таким своїм прекрасним виробом.

Покепкувавши під загальний регіт зі свого опонента, лектор змальовував далі картину минулого — усихання морів, утворення піскуватих мілин і лагун із багатою фауною, прагнення морських тварин оселитися на суходолі, велика пожива, що чекала на них там, і, як наслідок, їх власне збільшення.

— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту плазунів. На щастя, вони зникли з поверхні Землі задовго до появи перших людей.

— Стосовно цього можна ще сперечатися! — роздався голос на помості.

Збити містера Уолдрона з пантелику було нелегко, а переривати його, як зробив це джентльмен із червоною краваткою, взагалі ставало небезпечно. Почуте зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що він навіть на мить розгубився, а після короткої паузи оговтався й голосно та повільно повторив:

— Вони зникли з поверхні нашої планети ще до появи людини.

— Стосовно цього можна ще сперечатися, — знову сказав той самий голос.

Уолдорн здивовано пробігся очима по ряду на помості і спинив свій погляд на Челленджерові, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, із заплющеними очима та, здавалось, усміхався.

— A! — знизав плечима Уолдрон. — Це ж мій друг, професор Челленджер, — і поновив свою лекцію, нібито подальші пояснення були зайві.

вернуться

14

Одіозна — яка викликає негативне ставлення до себе; небажана, неприйнятна.