— В усякому разі ми добудемося верхів’я скелі, — сказав Челленджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.
Поснідавши, ми розгорнули тюк, де наш ватаг ховав своє альпіністське приладдя. Звідти він витягнув кружало цупкої, але легкої линви сто п’ятдесят футів завдовжки разом із залізними гачками, клямрами та іншим приладдям. Лорд Джон був відомий саме як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиним новаком у цих справах. Проте моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.
Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало сторчма. Перша половина шляху видалася зовсім легкою, та опісля скеля ставала дедалі стрімкішою, і останні п’ятдесят футів ми дерлися нагору, чіпляючись руками за найменший виступ і найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челленджер, діставшись туди першим, не кинув нам линви, обв’язавши її круг дерева, що росло на верхів’ї скелі. За допомогою линви ми швидко перелізли через зубчасту стінку й опинилися на невеличкому, вкритому травою майданчику.
Першим, що впало мені в око, коли я втамував подих й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно йшли. Здавалося, що під нами, зливаючись з обрієм, лежить уся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, усіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащ, що крізь них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й перетворювалася на величезний ліс, який простягався скільки кинути оком.
Я, наче сп’янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.
— Сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Рухайтесь уперед, до нашої славетної цілі.
Я повернувся. Переді мною лежало плато, і краєчок його, порослий зеленою торочкою хащ та поодинокими деревами, був на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас не було б різниці, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивилися на нас маленькі фігурки — наші слуги.
— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позаду себе різкий голос професора Самерлі.
Я обернувся й побачив, що він із великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.
— Та це ж бук! — скрикнув я.
— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.
— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челленджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.
— А! — здогадався лорд Джон. — Міст.
— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Недурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й карався нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челленджер почувається найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнали в тісний кут. Розум укупі з енергією завжди дає гарні наслідки. Через провалля треба перекинути міст. І ви маєте цей міст!
Ідея справді була блискуча. Дерево мало добрі шістдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля було б неважко. Підіймаючись на скелю, Челленджер узяв із собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.
— У нашого юного друга є і м’язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.
За його вказівками я зробив на дереві кілька зарубок, щоб воно впало в бажаному нам напрямку. Верхів’я його від природи хилилося в бік плато, і це полегшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном по черзі ставали до роботи, і менше ніж за годину бук із глухим кректанням завалився й заховав своє гілля в хащах протилежного берега безодні. Відрубаний кінець стовбура покотився до краю майданчика, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте він, трохи похитавшись, ліг на кілька дюймів від краю майданчика й спинився. Тож у нас був міст до невідомого.
Ми всі мовчки вклонилися професорові Челленджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький уклін кожному з нас.
— Я хочу перший ступити на незвідану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.
І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.
— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.
— Не можете дозволити, сер? — голова професора відхилилася назад, а борода випнулася наперед.
— Коли йдеться про науку, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатися мене.
— Вашого департаменту, сер?
— У кожного з нас свій фах. Я тут — солдат. Ми піднімаємося завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці нас може зустріти ворог. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, як на мене, не слід.
Зауваження було занадто переконливим, тож знехтувати ним не мало сенсу. Челленджер похитав головою й знизав плечима.
— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?
— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плато. — Перш ніж лізти в казан з окропом, краще вжити всіх запобіжних заходів. Сподіватимемося, що там ніякої небезпеки немає, а чинити будемо так, ніби вона є. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді один із нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти там немає ніякої небезпеки.
Челленджер сидів на пні, аж порикуючи від нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодилися, що в таких випадках керувати має лорд Джон. Тепер уздовж найбільш важкої частини шляху висіла линва, і спускатися було значно легше. За годину ми повернулися з гвинтівками й мисливськими рушницями. Метиси, за наказом лорда Джона, принесли ящик із провізією на випадок, якщо наша експедиція затягнеться. В кожного з нас у ладівниці[19] було повно патронів.
— Тепер, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі приготування добігли кінця.
— Дуже дякую вам за дозвіл, — відповів сердитий професор, що не визнавав ніяких авторитетів. — Коли вже ви так люб’язно дозволите, я, звичайно, скористаюся нагодою бути першим, хто ступить до цієї країни.
Челленджер із сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавом опинився на протилежному боці. Звівшись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.
— Нарешті! — гукав Челленджер. — Нарешті!
Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що ворожа стріла влучить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, багатобарвний птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.
Другим був Самерлі. Просто вражаюче, скільки енергії в такому хирлявому тілі! Він наполіг, щоб на нього навісили дві рушниці, і коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Слідом за Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені приклад гвинтівки, і за секунду я вже міг схопити його за руку. Що ж до лорда Джона, то він пройшов по дереву — саме пройшов ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.
Нарешті ми опинилися в цій казковій країні, в незвіданому світі, в царстві Мепл-Вайта. Для нас то був момент найбільшого тріумфу. Хто би міг подумати, що він стане прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.
Ми відійшли відкраю плато і пройшли ярдів із п’ятдесят чагарниками, коли позаду нас почувся оглушливий хруск. Ми кинулися назад. Але міст зник.
Ген-ген унизу, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламків потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край майданчика не витримав ваги й осипався просто піддеревом? Це перше, що спало нам всім на думку. Але тієї ж миті з-за виступу на скелі виткнулося смагляве обличчя — обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю від помсти.