Він подивився на мене та передав папірці.
— Ось, беріть собі. На сьогодні для вас в мене більше нічого немає.
Я сховав папірці в кишеню.
— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені поки що не зовсім зрозуміло, стосовно чого я мушу інтерв’ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?
Переді мною знову з’явилося обличчя.
— Два роки тому він вирядився один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти минулого року. Безсумнівно, Південну Америку він відвідав, але категорично відмовляється говорити, де саме був. Почав розповідати про свої пригоди, але побачив, що йому немає віри, і зачинився в своїй мушлі, наче якийсь слимак. З ним, мабуть, і справді трапилося щось незвичайне, а може — і це ймовірніше — він просто надзвичайний брехун. У нього є кілька зіпсованих фотографій. Він каже, що робив їх із натури. Професор зараз став такий уразливий, що ображає кожного, у кого вистачить сміливості розпитувати про ту подорож, і викидає з дому всіх репортерів.
Мак-Ардл на мить замислився, а потім продовжив:
— На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі і має деякі схильності до науки. Це людина саме для вас, містере Мелоун. Ідіть тепер і подивіться, що з цим можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб пильнувати себе, і маєте неабияку силу. Крім того, на вашому боці наші закони про недоторканність особи.
Лукаве червоне обличчя знову змінилося рожевим овалом, облямованим пухом. Аудієнція добігла кінця.
Я попрямував до свого клубу «Дикун», але, перш ніж увійти туди, сперся на балясини[7] тераси Едельфі і, замислившись, втупив погляду брунатну, масну від нафти ріку. На вулиці моя голова завжди працює краще. Я витягнув із кишені перелік подвигів професора Челленджера і ще раз перечитав його. І раптом відчув усередині неабияке натхнення, інакшої назви цьому немає. Беручи до уваги факти про цього сварливого професора, які мені вже відомі, я зрозумів: репортерові до нього не пробратися. Скандали, що про них двічі згадується в його короткій біографії, ясно свідчили, що він фанатик науки. То чи не можна зіграти на цій його слабкості? Спробуємо!
Я ввійшов до клубу. Була одинадцята з копійками, і у вітальні вже юрмився народ, хоча до повного збору було ще далеко. У кріслі біля каміна сидів якийсь високий худий чоловік. Він повернувся до мене обличчям тієї миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг хіба що мріяти! Це був співробітник журналу «Нейчур» — худий, весь висохлий Тарп Генрі, найдобріша людина у світі. Я негайно взявся до справи.
— Що відомо вам про професора Челленджера?
— Челленджер? — він насупив брови й прийняв вид суворого вченого. — Челленджер — це той чоловік, який розповідав нісенітниці про свою подорож Південною Америкою?
— Які ще нісенітниці?
— Ну, друже... Він розповідав щось про чудернацьку тварину, яку він нібито там відкрив, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідей. Спершу він дав інтерв’ю представникові агентства «Ройтерз», але через те інтерв’ю зчинилася страшенна буча, і професор сам зрозумів, що забрехався. Це скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє осіб, що спочатку вірили у ці балачки, та він незабаром їх здихався.
— У який саме спосіб?
— У дуже простий — за допомогою своєї незносно-брутальної поведінки. Знаєте старого Уодлі із Зоологічного інституту? Так от, цей Уодлі надіслав йому листа: «Завідувач Зоологічного інституту вітає професора Челленджера і матиме за честь, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту». Відповідь була просто нецензурна!
— Чого ж ви не хочете навести її?
— Подейкують, що зміст її був приблизно такий: «Професор Челленджер вітає завідувача Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під три чорти».
— Боже милий!
— Думаю, щось подібне вигукнув і Уодлі, коли отримав таку відповідь. Я пригадую його промову на зборах. Він почав її зі слів: «П’ятдесят років маю я відносини з науковим світом...» Відповідь, можна сказати, вразила старого.
— Цей усе, що ви знаєте про Челленджера?
— Як вам відомо, я бактеріолог за фахом, живу в своєму мікроскопі й не надто цікавлюся тим, що можна побачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знаного, і мені стає якось моторошно, коли я стикаюся з великими, брутальними, набридливими створіннями. Я уникаю пліток, але про професора Челленджера чути доводилося. Він належить до категорії людей, яких не можна ігнорувати. Він дійсно талановитий науковець — справжня електрична батарея, сповнена життєвої сили, а разом із тим страшенно сварливий, впертий, із якимись чудернацькими поглядами, і до того ж не визнає чемності та інших забобонів.
— Ви казали про чудернацькі погляди професора. У чому ж вони полягають?
— Та в нього їх сила-силенна. Наприклад, еволюційна теорія й теорія Вейсмана. Саме через них, кажуть, він улаштував цілу січу у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про цю січу докладніше?
— Зараз ні, але в нашій бібліотеці є протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?
— Я саме про це й прошу. Мені доручено інтерв’ювати цього суб’єкта, і я шукаю, як приступитися до нього. Ви надзвичайно люб’язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз, якщо тепер іще не дуже пізно.
За півгодини я сидів у редакції «Нейчуру». Переді мною лежав здоровезний том, розгорнутий на розділі «Вейсман проти Дарвіна», з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Моя освіта у цій галузі досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, вочевидь, англійський професор висловлювався в цьому питанні з великим завзяттям і цим неабияк розлютив своїх континентальних товаришів. «Протест», «шум», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три примітки в дужках, що одразу ж привернули до себе мою увагу. Щодо змісту дебатів, то можна було б з однаковим успіхом викласти їх китайською мовою — я нічого не зрозумів.
— Я попрошу перекласти їх мені англійською мовою, — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо і є переклад.
— Тоді, може, я краще спробував би щастя з оригіналом.
— Для новака воно справді важкенько.
— Якби мені знайти хоч одну фразу, зрозумілу для звичайного людського мозку. Ага, оця нібито годиться! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона стане для мене першою ланкою в знайомстві зі страшним професором.
— Більше я вам не потрібний?
— Ні, ні. Я прочитаю вам листа — в ньому не буде жодного приводу для сварки. Запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а он там — папір. Дозвольте мені бути вашим цензором, перш ніж ви відправите листа.
Довелося мені попрацювати... Але мушу сказати без зайвої скромності, що внаслідок творчих мук отримав непогане послання і, впевнений у його високій якості, прочитав листа бактеріологу:
«Шановний професоре Челленджер, я, скромний студент-природник, довгий час із глибоким інтересом стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та вейсманістами. Нещодавно мені випала нагода відсвіжити їх у пам’яті, перечитавши...»