— Оце так вдало бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.
— «...перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші надзвичайно ясні та вагомі аргументи являють собою останнє слово в цьому питанні. З-поміж іншого я прочитав у вас таке: „Я рішуче заперечую проти нічим не обґрунтованого й суто догматичного твердження, ніби кожен організм є мікрокосмом, який повільно змінювався протягом цілої низки поколінь“. Чи не здається вам, що після останніх досліджень ваша думка потребує деякої переробки? Чи не думаєте ви, що фраза ваша аж бринить категоричністю? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитись із вами, аби поділитися деякими думками, що їх я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу, я зайду до вас позавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку. Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані.
Ваш покірний слуга, Едвард Мелоун».
— Ну як? — тріумфально спитав я.
— Що ж, коли ваше сумління не протестує...
— До цього часу воно зносило все.
— Але чого вам треба?
— Мені треба потрапити туди. Коли я буду в його кімнаті, то вже якось зорієнтуюся. Може, нарешті, просто зізнаюсь. Як спортсмен він мусить зрозуміти моє становище і, може, навіть почується підлещеним.
— Отак-пак, ще й підлещеним! Дивіться, щоб він вас не підлестив чимось важкеньким. Раджу одягтися в кольчугу чи в американський футбольний костюм. Ну, бувайте здорові. Відповідь чекатиме вас тут, у середу вранці, якщо тільки він зволить відповісти. Це лютий небезпечний суб’єкт, предмет загальної неприязні та посміховисько для студентів, оскільки вони не бояться дражнити його. Для вас, мабуть, було б краще, якщо б ви ніколи не чули про нього.
Розділ III
Він — цілковито неможлива особа
Страхам або надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції «Нейчуру», я знайшов там лист зі штемпелем Кенсінгтону. На конверті літерами, що нагадували загороду з колючого дроту, було видряпане моє ім’я. Що ж до листа, він складався з таких виразів:
«Енмор-Парк.
Сер, я вчасно одержав ваш лист, де ви називаєте себе прихильником деяких моїх теорій, які, до речі, зовсім не потребують ні вашої, ні чиєїсь іншої прихильності. Торкаючись моїх праць у галузі дарвінізму, ви вжили слово „міркування“. Мушу звернути вашу увагу на те, що це слово при застосуванні до таких важливих питань набуває характеру образи. Подальші рядки переконали мене, що ви зробили це не зловмисне, а через свою неосвіченість та нетактовність. Ви цитуєте окрему фразу з моєї промови, і видно, що зовсім не зрозуміли її. Гадаю, що не вловити її сенс може тільки людина дуже низького розумового рівня. Проте, в разі якщо ви бажаєте отримати додаткові пояснення, я згоден прийняти вас у призначений вами час, дарма, що всі відвідувачі з їхніми візитами мені остогидли. Щодо переробки моїх поглядів, про яку ви пишете, то мушу повідомити, що не звик міняти своїх думок після того, як всебічно обґрунтую їх. Коли прийдете, ласкаво покажіть конверт із цим листом моєму служникові Ості нові — йому доручено не пускати до мене нахабних пройдисвітів, які звуть себе „журналістами“.
З пошаною, Джордж Едвард Челленджер».
Ось якого листа прочитав я Тарпові Генрі, який рано-вранці зайшов до редакції довідатися про те, як розвивається моя авантюра. Вислухавши листа, він зауважив, що тепер продають нові ліки — кутикуру, або щось таке. Ці ліки, мовляв, від побоїв допомагають краще за арніку[8]. Більше не сказав нічого. Диваки бувають іноді такими дотепниками!
Коли я прочитав листа, було вже майже о пів на одинадцяту, але таксі доставило мені до Кенсінгтону вчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик[9], а всі вікна в ньому були завішані важкими запонами, що вказували на чималі статки скандального професора. Двері відчинив якийсь чудний сухорлявий і смаглявий чоловік невизначеного віку, вдягнений у темну пілотську куртку й брунатні шкіряні гетри. З часом я довідався, що то був шофер, який виконував обов’язки втеклого лакея. Він від голови до ніг зміряв мене допитливим поглядом своїх блакитних очей.
— Чекають? — спитав суб’єкт.
— Чекають.
— Отримали запрошення?
Я показав конверта.
— Гаразд. — Він, здавалося, був небалакучий. Коли я слідував за ним, мене несподівано спинила якась невисока жінка, що вийшла в коридор із дверей нібито їдальні. То була жвава та моторна кароока леді. Скидалася вона більше на жительку Франції, ніж на англійку.
— Хвилиночку, — сказала леді. — Заждіть, Остіне. Зайдіть, прошу, сюди, сер. Дозвольте спитати, чи бачилися ви з моїм чоловіком раніше?
— Ні, мадам, не мав такої честі.
— Тоді я мушу заздалегідь перепросити вас. Він — цілковито неможлива особа, цілковито неможлива. Тепер я попередила вас, і ви, гадаю, поводитимеся з ним більш обачно.
— Дуже люб’язно з вашого боку, мадам.
— Якщо побачите, що він починає лютувати, мерщій виходьте з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Багато хто постраждав уже через це, через словесні сварки. Кінець-кінцем виходить міжнародний скандал, що знеславлює і мене, й усіх нас. Сподіваюся, ви не говоритимете з ним про Південну Америку?
Я не міг збрехати жінці.
— Боже мій! Це ж найнебезпечніша тема!.. Я певна: ви не повірите жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він розлютується остаточно. Удавайте, що вірите, і тоді все буде гаразд. Майте на увазі — сам він вірить собі. У цьому ви можете бути впевнені. Чеснішої за нього людини ще ніколи не було в світі. Ну, ідіть, інакше збудите в ньому зайву підозру. Побачите, що становище обертається на загрозливе — дійсно небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, доки я не прибіжу. Я, здебільшого, можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.
Після цих підбадьорливих слів леді передала мене мовчазному Остінові, який протягом нашої короткої розмови, мов бронзова статуя, чекав коло їдальні. У кінці коридору я побачив двері. Ми постукали. У відповідь почувся крик, і от нарешті я опинився віч-на-віч із професором.
Челленджер сидів на верткому кріслі перед величезним столом, заваленим книжками, мапами та діаграмами. Коли я ввійшов, він на своєму кріслі повернувся до мене. У мене перехопило подих при вигляді цієї людини. Я був готовий зустріти не зовсім звичайну особистість, але таке мені навіть не ввижалося. Найбільше вражали його розміри. Розміри і велична постава. Такої величезної голови мені в житті ще не доводилося бачити. Якщо б я наважився приміряти його циліндр, то, напевно, заглибився би в нього по самі плечі. Обличчя й борода професора мимоволі викликали в свідомості згадки про ассирійських биків. Велика, густа, квадратна борода синьо-чорного кольору вільно спадала на груди. Незвичайне враження справляло й волосся — довгі пасма, немов приклеєні, лежали на його високому крутому лобі. Професор мав ясні сіро-блакитні очі, що виглядали з-під волохатих чорних брів, і тими очима він дивився на мене критично і владно. Я побачив широчезні плечі, могутні груди і дві величезні руки з густим довгим волоссям чорного кольору. Якщо додати до всього цього розкотистий, гучний голос, то ви зрозумієте, яким було моє перше враження від зустрічі зі знаменитим професором Челленджером.
— Ну? — мовив він, нахабно дивлячись на мене. — Далі що?
Деякий час я, вочевидь, буду змушений дурити його, інакше на тому наша зустріч і скінчиться.
— Ви дозволили мені потурбувати вас, сер, — сумирно відповів я і простягнув йому конверта.
Челленджер витягнув із шухляди мого листа й поклав його на стіл перед собою.
— А, ви той молодий чоловік, що не розуміє звичайної англійської мови. Мої загальні висновки, проте, ви все ж таки, здається, ласкаво поділяєте.
8
Арніка — ліки, виготовлені з квітів цієї трави; допомагають у короткий термін позбутися синців, ударів і гематом.
9
Портик — розміщена перед входом у будинок відкрита галерея, утворена колонами або стовпами, що підтримують перекриття.