Але там, де розривні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, дієвими виявились отруєні стріли індіанців, вимочені в настої строфанта, а потім устромлені в трупну отруту. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровообігу плазунів далася б взнаки вже після того, як звір знищив би стрільця.
Щойно страховиська підбігли до підніжжя сходів, з кожного отвору в скелі на них линув град стріл. За хвилину їхні тіла були вкриті ними. А тварини, не відчуваючи болю, в безсилому гніві тяглися до своїх жертв, незграбно злазили на кілька ярдів і знову падали вниз. Нарешті отрута почала діяти. Одна з тварин заричала й схилила до землі свою величезну квадратну голову. Друга, наповнюючи повітря пронизливим виттям, недовго крутилася в дикому танку навколо неї, поки не звалилася сама. З криками радості спустилися індіанці зі своїх печер і собі почали танцювати круг трупів, святкуючи нову перемогу — над двома потужними ворогами. Вночі вони порізали тіла — не на їжу, бо отрута була б шкідлива й для них, а щоб прибрати їх геть. Залишилися тільки серця плазунів — завбільшки із добру полушку. Вони довго ще скорочувалися й розширювалися, і лише третього дня припинилося це жахливе, самостійне, незалежне від цілого організму життя.
Коли-небудь — коли в мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмове приладдя, надійніше за недогризок олівця та останній засмальцьований записник, — я докладніше напишу про плем’я аккала, про наше життя серед них і про деякі спостереження, зроблені нами в дивовижній Країні Мепл-Вайта. Пам’ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження того періоду, кожен наш крок там довічно лишатимуться в моїй голові свіжими, як перші враження дитинства. Жодне нове враження не зітре їх, так глибоко вони вирізані у моєму мозку. Свого часу я опишу чудову місячну ніч на озері, коли в індіанські сіті потрапив молодий іхтіозавр: напівтюлень-напівриба з двома прикритими кістками очима по боках писку і з третім — на тім’ї, який мало не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка вислизнула з очерету і задушила у своїх кільцях стерничого з піроги Челленджера. Я розповім також про велику білу нічну тварину — мий досі не знаємо, ссавець це чи плазун, — яка жила в болотах на схід від озера й сяяла в темряві сліпучим фосфоричним блиском. Індіанці так жахаються її, що бояться наближатися до неї, і дарма що ми двічі виряжалися на пошуки, обидва рази бачили її, та не змогли підступитися через болото. Можу сказати тільки, що вона більша за корову і тхне мускусом. Я розповім і про велетенського нелетючого птаха, значно більшого за страуса, з шиєю, як у яструба, і з головою, що нагадувала череп. Він гнався за Челленджером і примусив його шукати притулку в печерах. Коли професор біг кам’яними сходами вгору, хижа істота встигла-таки дзьобнути його в підбор — і його знесло, наче бритвою відрізало. Цього разу сучасна зброя взяла гору, і птах — футів дванадцяти на зріст, фороракос, як казав захеканий, але страшенно вдоволений професор, — покотився під кулею Рокстона. Чи побачу я коли-небудь його плаский череп між трофеями в колекції лорда Джона? Нарешті розкажу я дещо й про токсодона — велетенську морську свинку зростом біля десяти футів, із гострими зубами, що виступали вперед, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.
Про все це я згодом напишу докладно і не забуду з любов’ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми лежали в буйній траві на узліссі й споглядали дивних птахів, які кружляли над нами, та оригінальних невідомих нам створінь, що вилазили зі своїх сховищ і стежили за нами. Гілки дерев вигиналися від ваги соковитих овочів, а з трави визирали гарненькі дивні квіточки. Опишу я й ті довгі місячні ночі, коли ми виїздили на озеро та з острахом і цікавістю дивилися на кола, що розходилися по воді від сплесків якогось велетенського чудовиська, та на зеленуваті вогники на дні озера.
Але, спитаєте ви, навіщо ж ми так довго займалися усіма цими дослідженнями замість шукати виходу звідти? Я відповім, що це питання не давало спокою нам усім, та всі зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт — індіанці не зроблять нічого, щоб допомогти нам. З усіх інших боків то були наші щирі друзі, навіть — віддані раби, а щойно ми торкалися теми про побудову мосту через прірву чи то з дерев, чи то з ліан, як стикалися зі стриманою, але категоричною відмовою. Вони починали всміхатися, підморгувати, хитати головами, і на цьому розмові був кінець. Навіть старий ватаг ставився недоброзичливо до наших планів, і лише його син, урятований нами Маретас, жестами показував, що охоче задовольнив би наші бажання. Після блискучої перемоги над людиномавпами вони вбачали в нас істот вищого порядку, які носили перемогу у своїх рушницях, і думали, що поки ми з ними — їхня щаслива доля забезпечена. Якби ми погодилися забути свою батьківщину й залишилися назавжди на плато, кожному з нас дали б по окремій печері й по маленькій червоношкірій дружині. Та хоч які приятельські були в нас із ними стосунки, ми знали, що з нашими планами треба від них ховатися, бо в останню мить нас могли затримати силоміць.
Незважаючи на загрозу зустрітися з динозавром, я протягом трьох тижнів двічі відвідував наше старе таборище, щоб побачитись із негром, який ще й досі вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися вдалечінь, сподіваючись побачити хоч якусь ознаку допомоги, яку нам надіслали. Та переді мною, як і раніше, слалася лише широка, поросла кактусами пустельна рівнина, оторочена на далекому обрії смугою очерету.
— Вони невдовзі прийдуть, містере Мелоун. Перш ніж скінчиться другий тиждень, індіанці прийдуть назад, принесуть линви і спустять вас униз, — підбадьорливо казав мені славний Замбо.
Повертаючись уранці після другого візиту, що тривав цілий день і ніч, я мав несподівану зустріч. Я йшов добре знаною дорогою й був уже на відстані якоїсь милі від болота птеродактилів, коли в око мені впав дивний на вигляд предмет, що наближався до мене. Невдовзі я побачив, що це чоловік у клітці з очерету, яка вкривала його зусібіч. Наблизившись до нього, я здивувався ще більше, бо впізнав у тій постаті лорда Джона Рокстона. Коли Рокстон побачив мене, він виліз зі своєї оригінальної фортеці й весело, але вимушено засміявся.
— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.
— Що ви тут робите? — здивувався я.
— Гостював у своїх приятелів-птеродактилів.
— Навіщо?
— Цікаві тваринки, погодьтеся. Тільки надзвичайно некомпанійські. З відвідувачами, як ви бачили, поводяться дуже негостинно. От я й убрався в цю штукенцію, щоб захиститися від їхніх люб’язностей.
— Та чого ви шукаєте у болоті?
Рокстон кинув на мене допитливий погляд. Я бачив, що він вагається.
— А ви думаєте, цікавитися різними речами не може ніхто, окрім професорів? — нарешті спитав він. — Я так само вивчаю дещо. Вас це задовольняє?
— Не ображайтеся, прошу, на мене, — замість відповіді промовив я.
Гарний настрій повернувся до лорда, він засміявся.
— Ніяких образ, мій голубе. Я хочу подарувати Челленджерові маленьке курча. Хочу зробити йому приємність. Ні, я не потребую вашої допомоги. У цій клітці я в безпеці, а вас ніщо не захищає. Бувайте! Надвечір я буду вдома.
Він повернувся й подався лісом у своїй чудернацькій клітці.
Та коли поведінку лорда Джона можна було назвати дивною, то що ж казати про Челленджера? Мушу зазначити, що він мав надзвичайний успіху індіанських жінок і завжди носив із собою лапату пальмову гілку, щоб, наче від мух, відмахуватися від них, коли вони занадто надокучали йому. Щодо Самерлі, то цей професор заглибився удослідження комашиного та тваринного світу на плато і весь час, вільний від суперечок із Челленджером, витрачав на препарування здобутих екземплярів.