— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.
— А що ви думаєте про індіанців у їхніх печерах? — спитав Самерлі.
— У печерах над нашими головами індіанці не живуть, — відповів я. — Їх використовують, як склепи. Чому б нам не піднятись туди зараз же і не роздивитись як слід?
На плато росте велике смолисте дерево — різновид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілля якого індіанці використовують для виготовлення смолоскипів. Узявши кожен по оберемку гілок, ми нишком стали крастися до печери, відзначеної на малюнку. Вона була порожня, якщо не враховувати величезних кажанів, які кружляли над нами. Аби індіанці не помітили нас, ми досить довго йшли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді, коли минули багато поворотів та сліпих кутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м’якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний дах, під ногами рипів блискучий білий пісок. Ми похапцем просувалися вперед, доки не зупинилися перед кам’яною стіною, де не було навіть шпарки, куди пролізла б миша.
Засмучені, стояли ми перед несподіваною перепоною.
Це був зовсім не завал, як у тому тунелі, яким ми намагалися піднятися на плато. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був глухий кут.
— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челленджер. — Маєте ще кулю, яку я обіцяв вам зробити.
— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.
— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцята печера з правого боку, вона ж друга — з лівого. Печера, безсумнівно, — та сама.
Я глянув на мапу й радісно скрикнув.
— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!
Я біг назад, освітлюючи дорогу.
— О! — вигукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипи.
— Правильно.
— На мапі ця печера має розгалуження. У темряві ми проминули його. Ходімо праворуч — і знайдемо його!
Я не помилився. Ми не пройшли навіть тридцяти ярдів, коли перед нами в стіні відкрилася чорна пляма отвору. Цей коридор був значно довший. Ми бігла ним кількасот ярдів і нарешті, здивовані, зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум’я, здавалося, перетинала нам шлях. Але підійшовши до неї, ми не почули ні звуку, ні шурхоту. Перед нами ніби висіла велика вогняна завіса, що заливала мідним вогнем усю печеру й обертала пісок на блискучі алмази. Підійшовши ще ближче, ми побачили круглу відтулину.
— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!
І справді, крізь отвір у скелі світив Місяць. Отвір той був невеликий, завбільшки як звичайне вікно, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатися буде не дуже важко і що до землі не надто далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил не надихав на більш близьке знайомство. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і радісно повернулися готуватись до завтрашнього вечора.
Усе доводилося робити потай і нишком, щоб в останній момент індіанці не затримали нас. Запаси ми залишали на плато, а брали самі рушниці та патрони. Тільки в Челленджера був якийсь незграбний ящик та пакунок, що їх він неодмінно хотів узяти з собою. День минав надзвичайно повільно, і коли посутеніло, ми були цілком готові. Через силу втягнувши наш багаж по сходах, ми востаннє глянули на цей дивний світ. Незабаром, боюся, він стане здобиччю мисливців та шукачів золота, але для кожного з нас то був край романтики та чарування. Край, де ми ризикували життям, страждали й багато чого навчилися; наш край, як, певно, кожен із нас із любов’ю називатиме його. Ліворуч від нас привітно мерехтіли вогнища в печерах. Під нами, коло підніжжя скелі, сміялися та співали індіанці. Десь далеко маячила темна смуга лісу, а ближче вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивними істотами. Ось у мороці почувся пронизливий крик якогось невідомого страховиська. То був голос Країни Мепл-Вайта, що прощалася з нами. Ми повернулися й попрямували в печеру, що мусила привести нас додому.
За дві години ми самі й усі наші речі були вже на рівнині. Якби не багаж Челленджера, ми не мали б із тим спусканням ніякого клопоту. Залишивши багаж на місці, ми подалися до табору Замбо й вранці підійшли до нього. На наш подив, там горіло не одне вогнище, а щонайменше дванадцять. То прибув рятувальний загін — двадцять індіанців з-понад Амазонки: з палями, линвами й усяким знаряддям, потрібним, щоб перекинути міст через провалля. Тепер нам неважко буде транспортувати наш багаж, коли завтра ми прямуватимемо до Амазонки.
Завершую свій звіту прегарному настрої. Очі наші бачили великі дива, а страждання очистили наші душі. Кожен із нас став кращим і співчутливішим. У Парі ми, я думаю, спинимося та екіпіруємось, і тоді цей лист трохи випередить мене. Або ж пошта прибуде до Лондона водночас зі мною. Так чи інакше, а незабаром я матиму приємність потиснути вам руку, дорогий містере Мак-Ардл.
Розділ XVI
Дорогу! Дорогу!
Я хотів би висловити тут подяку всім нашим амазонським друзям за гостинність і великі послуги, зроблені нам, коли ми поверталися додому. Зокрема згадаю я сеньйора Пеналоса та інших службовців бразильського уряду, а також сеньйора Перейру з Парі. Завдяки останньому ми спромоглися набути пристойного вигляду і з’явитися в цивілізованому світі, що нетерпляче чекав на нас, цілком одягненими. Недуже чемно було з нашого боку не задовольнити цікавості люб’язних хазяїв, але за даних обставин іншого виходу не було. Я відверто сказав, що вони тільки згають час і дурно витратять гроші, коли спробують піти нашим слідом. У звіті бо змінено все — навіть імена, і я певний, що й найпильніше студіювання моїх нотаток не наблизить нікого до відкритої нами країни.
Ми думали, що збудження усіх зустрічних, яке ми спостерігали, їдучи Південною Америкою, суто місцевого характеру. Можу запевнити всіх моїх англійських приятелів, ми й гадки не мали про розголос, який чутки про наші пригоди викликали в Європі. До Саутгемптону лишалося ще не менше як миль п’ятсот, а бездротовий телеграф на «Іберії» прийняв уже купу депеш на наше ім’я. Пропозиції різних газет і телеграфних агентств заплатити величезну суму бодай за коротенькі відомості про наслідки експедиції свідчили про інтерес до нас не лише з боку вчених, а й широкої публіки. Проте ми умовились нічого не казати представникам преси, доки не складемо звіт членам Зоологічного інституту. Вони дали нам доручення; тому їм — і перша інформація. Так ми й відповіли армії журналістів, що атакувала нас у Саутгемптоні. Не дивно, що всю увагу населення привернули до себе збори членів Зоологічного інституту, призначені на вечір 7-го листопада. Залу інституту, де відбувалися перші збори, визнали замалою, і засідання перенесли до Квінс-Холу на Ріджент-стріт. Згодом з’ясувалося, що всіх охочих послухати нас не вмістив би й Альберт-Хол.
Збори відбулися другого дня після нашого приїзду. Перший день, ясна річ, ми віддали нашим особистим справам. Про свої я тим часом не говоритиму. Може, згодом я заспокоюся і буду згадувати про них із меншим зворушенням, ніж тепер. Із першої частини моєї оповіді читач знає, що спонукало мене до цієї подорожі. Доцільніше буде, якщо я спершу ознайомлю його з результатами нашої експедиції. Можливо, настане день, коли я навіть радітиму, що сталося саме так, а не інакше. В будь-якому разі мушу дякувати тим силам, що примусили мене брати участь у цих фантастичних пригодах.
Отже, поки що повертаюся до останнього, сповненого подій моменту нашої подорожі. Я сушив собі голову думками про те, як найкраще описати його, коли в око мені впав номер нашої «Газетт» від 8 листопада з докладним і прекрасно написаним звітом про засідання, що належав перу мого друга — репортера Мекдона. Краще за все буде навести тут від слова до слова всю його статтю, починаючи з заголовка. Щоправда, «Газетт» перебільшує свою роль у справі відрядження власного кореспондента і взагалі занадто вже вихваляє всіх нас, та на це не менше хибують й інші друковані засоби інформації. Отже, ось що пише любий Мек у своєму звіті: