«НОВИЙ СВІТ
ЗНАМЕНИТІ ЗБОРИ В КВІНС-ХОЛІ
ЗВОРУШЛИВІ СЦЕНИ
НЕЗВИЧАЙНИЙ ІНЦИДЕНТ
ЩО ВОНО ТАКЕ?
Нічна демонстрація на РІДЖЕНТ-СТРІТ
(Від нашого спеціального кореспондента)
Минулого вечора в Квінс-Холі відбулися загальні збори членів Зоологічного інституту. Їх скликали, щоб заслухати звіт контрольної комісії, відрядженої до Південної Америки з метою перевірки тверджень професора Челленджера про існування там представників передісторичного життя. Сміливо можна сказати, що засідання це буде вписане в історію науки, бо воно мало сенсаційний характер і ніхто з присутніх ніколи його не забуде. (О, брате Мекдоне, що то за високий стиль!) Квитки розподілялися тільки між членами інституту та їхніми приятелями, але „приятелі“ — поняття дуже широке, і задовго до восьмої години (початок засідання) у найбільшій залі Квінс-Холу було повним-повнісінько люду. Широка публіка, маючи за образу, що її не пускають до зали, за чверть на восьму штурмувала парадні двері й після довгої бійки вдерлася таки в залу. Під час колотнечі було поранено багатьох осіб, зокрема поліцейського інспектора Скоба, якому переламано ногу. Публіка не тільки заповнила всі проходи, ба навіть утиснулася на місця, призначені спеціально для преси. Після цієї навали аудиторія, що чекала на прибуття наших мандрівників, складалася щонайменше з п’яти тисяч осіб. Мандрівники зійшли на поміст, де сиділи вже всі найвидатніші вчені не лише Англії, а й гості з Франції та Німеччини. Швецію репрезентував професор Сергіус, відомий зоолог з Упсальського університету. Поява чотирьох героїв спричинила величезну овацію. Всі підвелися й кілька хвилин плескали в долоні. Спостережлива людина почула б, проте, серед оплесків і деякі знаки протесту. Можна було передбачати, що засідання буде, скоріше, галасливе, ніж гармонійне, але нікому й на думку не спадало, що все буде саме так.
Світлини всіх чотирьох мандрівників відомі всім із газет, і тому про зовнішній вигляд їх нема чого розводитись. Дивлячись на них, навіть не скажеш, що вони перетерпіли стільки. Хіба що борода професора Челленджера стала ще кошлатішою, постать професора Самерлі — ще аскетичнішою, а обличчя лорда Рокстона — ще худорлявішим. Всі троє зробилися трохи смаглявішими й мають здоровий, бадьорий вигляд. Щодо нашого представника — відомого атлета й футболіста Е. Д. Мелоуна, — то він не змінився, і щира, добра усмішка прикрашала його чесну, але простецьку фізіономію. (Ну, погуляй, Мек, ми з тобою побалакаємо ще віч-на-віч.)
Коли порядок відновився і присутні, влаштувавши мандрівникам овацію, посідали на свої місця, голова, герцог Даргемський, звернувся до зборів із промовою. Він одразу заявив, що не буде більше як на хвилиночку ставати між велелюдною аудиторією і мандрівниками. Він не збирається попереджати те, що казатиме професор Самерлі, як доповідач комісії, але вважає за свій обов’язок відзначити, що комісію, як усі кажуть, спіткав надзвичайний успіх. (Оплески.) Вочевидь, доба романтичних пригод ще не минула, і буйна фантазія поета все ще може спиратися на твердий науковий ґрунт. Перш ніж завершити, він хоче тільки висловити свою радість — певно, і радість усіх присутніх, — що ці джентльмени повернулися з небезпечної подорожі цілі та неушкоджені. На його думку, якби експедиція зазнала катастрофи, то сталася б катастрофа й для всієї зоології. (Гучні оплески, до яких приєднується і професор Челленджер.)
Поява на трибуні професора Самерлі стала сигналом для нового вибуху ентузіазму, що раз-у-раз перепиняв і його промову. Ми не подаємо її тут зі стенографічною точністю, бо докладний звіт про експедицію нашого спеціального кореспондента надруковано в додатку до „Газетт“. Вдовольнімося коротеньким викладом його доповіді. Професор Самерлі згадав про обставини, за яких було споряджено експедицію, віддав належне своєму другу, професорові Челленджеру, й перепросив за недовіру, з якою спершу сприйняв його твердження. Оповідаючи далі про всі подробиці їхньої подорожі, промовець старанно уникав будь-якої інформації, що могла б навести на думку про місцезнаходження плато.
Змалювавши для аудиторії труднощі, з якими вони дісталися плато, і схвилювавши слухачів оповіданням про падіння в безодню їхнього мосту, професор почав оповідати про страхи та привабливі сторони цього незвіданого світу. Особистих пригод він майже не торкався, зупинившись виключно на здобутках науки в галузі вивчення дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного царства на плато. Протягом небагатьох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрилих та дев’яносто чотири — лускокрилих. Проте інтерес публіки, звичайно, зосередився на більших істотах, а надто на великих тваринах, що, як думали раніше, давно вже вимерли. Професор міг би подати цілий перелік їх і не має сумніву, що в майбутньому, коли плато буде досліджено пильніше, перелік цей значно збільшиться. Він зі своїми компаньйонами бачив щонайменше дванадцять різних істот, подібних до яких не знає сучасна наука. З плином часу, сподівається промовець, їх усіх вивчать і класифікують. Для прикладу він назвав гадюку темно-пурпурового кольору, у п’ятдесят один фут завдовжки. Згадав про якусь білу тварину, імовірно ссавця, що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про чорного вечірнього метелика, укус якого індіанці вважають за смертельний. Окрім цих абсолютно нових форм на плато живе купа відомих науці передісторичних істот, здебільшого юрської доби. З-поміж них професор визначив потворного велетня — стегозавра, якого містер Мелоун бачив одного разу коло водопою, а нещасний американець, який першим побував у цьому незвіданому світі, замалював у своєму записнику. Він описав також ігуанодона та птеродактиля — перших чудовиськ, яких вони там зустріли. Аудиторія здригалася, слухаючи його оповідання про жахливого хижака-динозавра — найбільше та найнебезпечніше страховисько з-поміж тих, яких їм довелося бачити. Потім він перейшов до гігантського лютого птаха — фороракоса, дійшов і до величезного оленя, що й досі ще живе на плато. Але найбільше захопив професор своїх слухачів тоді, коли почав розповідати про широке, сповнене таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірними здавалися слова доповідача про химерних триоких ящерів-риб і велетенських водяних змій — мешканців того озера. Далі він розповів про тубільців і про людиномавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропа і більше, ніж будь-яка відома нам сьогодні форма, наближаються до уявної, проміжної між людиною й мавпою, ланки. Нарешті він потішив аудиторію, згадавши про спроби професора Челленджера створити повітряну кулю, й закінчив свою промову цікавим оповіданням про спосіб, у який їм пощастило повернутися до цивілізованого світу.
Передбачалося, що на тому збори завершаться і що запропонована професором Сергіусом резолюція з висловленням подяки членам комісії розслідування буде належним чином прийнята. Аж тут незабаром з’ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихомирний. Деякі ознаки опозиції спостерігалися протягом цілого вечора, а тепер підвівся зі свого місця доктор Джеймс Ілінґворт з Единбургу й попросив дозволити йому внести кільки поправок ще до того, як відбудеться голосування.
Голова. Прошу, сер, якщо це дійсно поправки.
Д-р Ілінґворт. Поправки, які конче потрібні, ваша світлосте.
Голова. Тоді прошу, тільки мерщій.
Професор Самерлі. Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої суперечки на сторінках „Наукового огляду“.
Голова. Я не можу вважати на непорозуміння особистого характеру. Прошу, сер.
Через галас у залі, що його здіймали прихильники мандрівників, частину промови доктора Ілінґворта було чути погано. Були спроби стягти його з кафедри. Проте, будучи людиною надзвичайно дужою й маючи навдивовижу гримкий голос, він успішно опирався опозиції й спромігся таки закінчити своє слово. І щойно він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі є чимало прихильників. Однак їх була меншість. Позицію ж більшості публіки треба схарактеризувати як очікувально-нейтральну.