Доктор Ілінґворт почав свою промову з того, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів — і Челленджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачиться як особиста неприязнь, тоді як він продиктований лише бажанням установити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, що на ній минулого разу стояв професор Самерлі. Тоді професор Челленджер висунув деякі твердження, а його колега взяв їх під сумнів. Тепер той самий колега повертається, стверджує слова свого колишнього опонента і думає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це логічно? (Крики „Так“, „Ні“. Затяжний галас. Чути голос професора Челленджера, який просить голову дозволити йому викинути промовця на вулицю). Рік тому одна людина розказувала дивні речі. Тепер четверо людей оповідають нам ще більшу дивину. Невже ж це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших і найреволюційніших тверджень? Ми знаємо приклади, коли мандрівникам, що поверталися з невідомих країн, занадто легко вірили. Хіба ж так само має чинити й Зоологічний інститут? Він не заперечує, що учасники експедиції — люди твердої вдачі. Та натура людська — дуже складна штука. Прагнення слави може спокусити навіть професора. Як вечірні метелики, ми всі тягнемося до світла. Мисливець хоче перевершити всіх інших мисливців, журналіст прагне доповнити факти сенсаційними вигадками. Кожен із членів експедиції мав свої власні мотиви, щоб прикрасити результати подорожі. (Ганьба! Ганьба!) Він зовсім не хоче ображати будь-кого. (Ви вже образили!) Всі ці дивовижні розповіді супроводжуються дуже непевними речовими доказами. До чого ж вони зводяться? До кількох світлин. Невже ж тепер, коли мистецтво фотографії отримало такий розвиток, фотографії не можуть бути підробкою? Що ж іще? Нам розказують історію про занадто стрімкі схили, мотузки та линви, що унеможливлює спускання з плато великих тварин. Це — досить вигадливо, але зовсім не переконливо. Переказують, що лорд Джон Рокстон має в себе череп фороракоса. Він — доктор Ілінґворт — дуже хотів би побачити той череп.
Лорд Джон Рокстон. Цей чолов’яга називає мене брехуном. (Шум у залі.)
Голова. Тихо, тихо! Я прошу доктора Ілінґворта закінчити промову і внести поправки, про які він говорив.
Доктор Ілінґворт. Я міг би сказати ще багато, ваша світлосте, та скоряюся вашому розпорядженню. Пропоную, висловивши подяку професорові Самерлі за цікаву доповідь, вважати тези її недоведеними й обрати нову контрольну комісію в ширшому складі.
Важко описати сум’яття, що його викликала ця поправка. Значна частина слухачів висловлювала своє обурення вигуками: „Не голосуйте!“, „Геть його!“, „Женіть його!“ З другого боку, незадоволені — а їх теж було чимало — вітали поправку гучними закликами: „До порядку!“, „Голова, спиніть їх!“, „Правильно!“ На задніх лавах зчинилася сварка. Студенти-медики почали місити один одного кулаками. Тільки присутність у залі великої кількості дам стримала аудиторію від справжньої бійки. Раптом у залі запанувала цілковита тиша. Професор Челленджер звівся на рівні ноги. Його вигляді владна манера вести себе заспокоїли публіку, і коли він підніс угору руку, всі сіли на свої місця й приготувалися слухати.
— Багато хто з присутніх, — сказав професор Челленджер, — пам’ятає подібні дурні й непристойні сцени, що мали місце на останніх зборах під час мого виступу. Головним моїм кривдником був тоді професор Самерлі, і дарма, що тепер він відверто визнав свою помилку, я цього забути не можу. Сьогодні від особи, яка тільки-но залишила трибуну, я чув іще образливіші фрази, і хоч то буде самозречення з мого боку, я хочу спуститися до розумового рівня попереднього промовця, аби ні в кого не залишалося жодного сумніву. (Сміх, шум). Не буду нагадувати зборам, що професор Самерлі — тільки номінальний керівник експедиції. Всіма ж своїми успіхами вона завдячує мені, бо головною дієвою особою був усе ж таки я. Це я провів трьох присутніх тут джентльменів до плато і, як ви чули, переконав їх у правдивості своїх свідчень. Ми сподівалися, що, повернувшись, не зустрінемо нікого, хто дозволив би собі не йняти нам віри. Пам’ятаючи, проте, свій попередній виступ, я привіз із собою деякі докази, що мусять переконати кожну розумну людину. Як казав уже вам доповідач, людиномавпи сплюндрували наш табір і між іншим побили наші негативи. (Сміх, жарти, вигуки з задніх лав: „Розказуйте комусь іншому!“) До речі, стосовно людиномавп мушу сказати, що деякі звуки, які я чую тепер, нагадують мені про цих цікавих створінь. (Сміх). Незважаючи на знищення неоціненних негативів, у нашому багажі залишилося ще достатньо переконливих світлин, які відображають умови життя на плато. Може, ви скажете, що ці світлини підроблено? (Голос: „Такі“ — і жвава суперечка, внаслідок якої кількох чоловіків виводять із зали). Негативи показали експертам. Які інші речові докази могли привезти члени експедиції? Нам довелося залишати плато за таких умов, коли брати з собою багато багажу було неможливо. А втім, у професора Самерлі є колекція метеликів і жуків, де ви побачите купу нових, невідомих ще видів. Це вам не доказ? (Багато голосів: „Ні!“) Хто сказав ні?
Доктор Ілінґворт. Ми кажемо, що таку колекцію можна було зібрати і в іншій місцевості, а не тільки на доісторичному плато. (Оплески).
Професор Челленджер. Що ж поробиш, сер? Доводиться схилитися перед вашим науковим авторитетом, дарма, що ваше наукове ім’я мені, мушу зізнатись, невідоме. Залишимо тоді світлини та колекції. Я переходжу до різноманітних і точних відомостей, які ми маємо в питаннях, ніколи ще досі не висвітлюваних. Наприклад, про хатній побут птеродактилів. (Голос: „Нісенітниця!“ і шум.) Я кажу, що з хатнім побутом птеродактилів ми обізнані дуже добре. Можу показати вам один зроблений із натури малюнок, який мусить довести вам...
Доктор Ілінґворт. Жоден малюнок не може нам довести нічого.
Професор Челленджер. Ви хотіли би побачити саму натуру?
Доктор Ілінґворт. Безсумнівно.
Професор Челленджер. І ви згодилися би на це?
Доктор Ілінґворт. Безперечно.
Саме тієї миті і відбулася сенсаційна сцена, драматичнішої за яку не знає історія науки. Професор Челленджер зробив знак, і містер Мелоун підвівся й пішов за поміст. За хвилину він з’явився знову в супроводі велетенського негра. Вони несли якийсь великий ящик, вочевидь, важкий, і поставили його перед професором. Всі завмерли й захоплено чекали. Професор Челленджер відкрив кришку, що відчинялася, як віко скрині, нахилився над ящиком, зазирнув туди і, хляскаючи пальцями, кілька разів ласкаво промовив:
— Ну ж бо, виходь, голубчику!
Почувся якийсь хруск, і з ящика визирнуло, а потім вилізло й сіло на край страшне, огидне створіння. Герцог Даргемський покотився в місце для оркестру, але численна аудиторія ніби й не помітила цього.
Голова потвори нагадувала найжахливіших чудовиськ, створених хворобливою фантазією Середньовіччя. Вона була люта, злісна, з двома маленькими червоними очима, що горіли, наче жаринки. В довгому хижому дзьобі блищали два ряди гострих зубів. Плечі її були стулені й ніби вкриті якоюсь сірою шаллю. То було втілення дракона, про якого нам розповідали в дитинстві. Публіка заметушилася — хтось кричав, дві дами в першому ряді знепритомніли і впали з крісел, на помості всі посунули назад, немов збираючись, за прикладом голови, плигнути в оркестрову яму. Одну мить можна було боятись загальної паніки. Бажаючи заспокоїти аудиторію, професор Челленджер підніс угору обидві руки, але цей рух налякав тварину. Її дивовижна шаль зненацька розгорнулася, виявившись двома перетинчастими крилами. Хазяїн ухопив її за ноги, та було пізно. Страховисько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й наповнюючи приміщення важким смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що із жахом дивився, як наближаються ці палаючі очі, остаточно роздратував звіра. Він літав дедалі швидше, стукаючись об стіни та люстри.