— Вікно! Заради Бога, зачиніть вікно! — гукав із помосту професор Челленджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснулася крізь нього і зникла. Професор Челленджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полегшенням зітхнула.
Тоді... о, як описати те, що тоді сталося? Захват більшості й цілковите каяття меншості з’єдналися в одну хвилю ентузіазму, що перекотилася залою, перехопилася через місця для оркестру, затопила поміст і піднесла чотирьох героїв. (Ловко, Мак, ловко!). Аудиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і запально вітала їх.
— Понесімо їх! Понесімо! — кричали сотні голосів.
В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Даремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали. Та й навряд чи їм пощастило би стати на землю — так багато було людей.
— На вулицю! На вулицю! — гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці творилося щось надзвичайне. Біля Квінс-Холу чекала не менше як стотисячна юрба. Вибухом оплесків привітали чотирьох героїв, коли вони з’явилися над головами натовпу, залиті світлом електричних ліхтарів.
— Дорогу! Дорогу! — вимагала юрба. І, притулившись плечима одне до одного, люди сунули вперед по Ріджент-стріт через Пел-Мел, а потім через Сент-Джеймс-стріт до Пікаділі. Руху центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано багато сутичок між демонстрантами з одного боку й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки близько опівночі, доставивши мандрівників у квартиру лорда Рокстона в Олбені й проспівавши патріотичних пісень, юрба розійшлася по домівках. Так скінчився один із найбільш видатних вечорів, що були в Лондоні протягом останнього часу».
Ось що писав мій друг Мекдон, і його звіт, хоч і трохи прикрашений, треба визнати дуже точним. Щодо інциденту з птеродактилем, то він був несподіванкою для публіки, а не для мене. Читач пригадує мою зустріч із лордом Рокстоном у його захисному вбранні. Тоді він ішов за «празьким курчам», як називав він птеродактилів, для професора. Я не розповідав також про клопіт, якого завдав нам професорів багаж, коли ми залишали плато. А якби я описав нашу зворотню подорож, то неодмінно відзначив би мороку, яку ми мали, здобуваючи зогнилу рибу для нашого неохайного компаньйона. Мовчав же я про нього досі тому, що професор Челленджер уникав розголошувати відомості про безперечний аргумент, яким він мріяв в останній момент уразити своїх ворогів.
Ще одне слово про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного сказати про нього не можна. Дві жінки розповідають, ніби бачили, як він протягом кількох годин сидів на даху Квінс-Холу, немов диявольська статуя. Наступного дня у вечірніх газетах було розміщено повідомлення про те, що гвардієць Прайвет Майлс залишив без дозволу свій пост коло Мальборо-Хауз і був притягнений за це до військового суду. Він свідчив, що кинув рушницю й тікав світ за очі, бо несподівано між місяцем і собою вздрів диявола. Це пояснення, на яке судне зважив, безпосередньо пов’язане із нашим дивовижним компаньйоном. Маємо іще одне свідчення, передане бездротовим телеграфом із пароплава американсько-голландської лінії «Фрісланд». Коли вони були милях у десяти від виходу з порту, над ними у південно-західному напрямку з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння — щось середнє між летючим цапом і кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому дорогу додому, то не може бути сумніву, що десь у просторах Атлантики останній європейський птеродактиль знайшов собі могилу.
А що ж Гледіс? Моя Гледіс, ім’ям якої було назване містичне озеро, що воно тепер буде перейменоване на Центральне, бо мені нема чого перетворювати її ім’я на безсмертне... Хіба я не помічав і раніше деякої суворості в її ставленні до мене? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритися її примхам, невже ж, кажу, я не відчув, що справжнє кохання не може відправити на смерть чи на небезпеку? Невже поза вродою обличчя не бачив я себелюбства та легковажності? Чи не любила вона геройство заради нього самого або заради слави, що без жодних жертв з її боку засяяла б і над її головою? А може, всі ці думки — та даремна мудрість, що завжди приходить запізно? Удар був важкий. На мить я став цинічний. Тепер, коли я пишу це, а відтоді минув уже цілий тиждень, я мав коротеньку розмову з лордом Джоном і... Що ж? Зрештою, могло бути й гірше.
Розповім коротко про все. У Саутгемптоні я не одержав ані листа, ані телеграми, і близько десятої вечора, схвильований, наближався до маленької вілли в Стрітемі. Була вона жива чи померла? Де мої мрії про обійми, про радісне обличчя, про похвальні слова людині, що ризикувала своїм життям, аби задовольнити її забаганки? Я упав уже з небес і обома ногами стояв на землі. Але були обставини, що знову піднесли мене понад хмарами. Я перебіг через садок, постукав молотком у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув здивовану покоївку і вдерся до вітальні. Вона на низенькому диванчику сиділа коло рояля, затінена високою лампою. За три скоки я здолав кімнату й схопив обидві її руки.
— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!
Вона здивовано дивилася на мене. З нею сталася якась майже непомітна зміна. Вираз очей, бундючний погляд, щільно стулені губи — все це було новиною для мене. Вона випручила свої руки з моїх.
— Що це означає? — спитала Гледіс.
— Гледіс! — зойкнув я. — У чім річ, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Хангертон?
— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте відрекомендувати вас моєму чоловікові.
Дивна штука — життя. Я меланхолійно вклонився й поручкався з маленьким рудуватим чоловічком, що сидів у кріслі, яке зовсім нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.
— Батько дозволив нам тимчасово пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.
— О, звичайно, — не заперечував я.
— Ви, значить, не дістали мого листа в Парі?
— Ні, я ніде не мав листа від вас.
— Шкода. Він мав з’ясувати вам усе.
— Для мене все вже ясно, — заспокоїв я її.
— Я розповіла Вільямові все, — мовила Ґледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже шкодую, що так сталося. Але, ви ж розумієте, ваші почуття не могли бути глибокими, якщо ви поїхали, залишивши мене саму. Ви не сердитеся?
— О ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.
— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завяоди. І має бути, оскільки в нас немає багатоженства. Правда? — Він дурнувато розсміявся.
Я був уже біля дверей, коли мені сяйнула химерна думка. Я повернувся й підійшов до свого щасливого суперника. Той перелякано глянув на кнопку електричного дзвінка.
— Чи не відповісте ви мені на одне питання? — сказав я.
— Чому ні?
— Як ви цього досягли? Ви шукали заховані скарби, чи відкрили Північний полюс, може, вбили якогось пірата або перепливли Ла-Манш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?
Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добродушному банальному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— Вам не здається, що ви ставите занадто інтимні питання? — пробелькотів він.
— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Хто ви за фахом?
— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, сорок перший номер. Друга після патронів особа.
— На добраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.
Ще одна сцена, і я завершую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, у дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані обличчя в зовсім інших обставинах. Челленджер із поблажливою усмішкою, з набряклими повіками, зі своїми задерикуватими очима і з пишною бородою сидів, випнувши могутні груди, і про щось сперечався з Самерлі. Самерлі зі своєю вічною люлькою між тонкими вусами й козлячою бородою гостро заперечував кожне Челленджерове твердження. Нарешті, там же був і господар. Як завжди, спокійний, він дивився на нас холодними блакитними очима, що в глибині їх грав вогник лукавої усмішки.