— Цілком, сер, і абсолютно, — із захватом проказав я.
— Ну, дуже радий. Це нібито серйозно зміцнює моє становище; як ви вважаєте? Ваш вік і ваша зовнішність роблять таку підтримку вдвічі ціннішою. А втім, краще вже мати справу з вами, ніж зі стадом свиней, які накинулися на мене у Відні, хоча їх вереск не образливіший за рохкання англійського кабана. — Він люто блиснув на мене очима, й одразу став схожий на представника вищезгаданого виду.
— Вони, наскільки я чув, негарно поводилися на конгресі, — зауважив я.
— Будьте певні, що я собі в кашу наплювати не дам і геть не потребую ваших симпатій. Дайте мені стати спиною до стіни й залиште самого, сер, — у такому стані старий Челленджер почувається якнайкраще. А тепер, сер, давайте максимально скоротимо час вашого візиту. Для вас він, напевне, не надто приємний, а мені — і поготів, невимовно набрид. Ви, здається, хотіли отримати від мене додаткові пояснення щодо деяких тверджень, висунутих у моїх тезах.
Він просто йшов до мети, і ухилитися від відповіді було важко. А я мусив вести свою гру далі та чекати більш слушної нагоди. Може, далі моє становище полегшиться... Невже мій ірландський розум зрадить мене саме тепер, коли він мені конче потрібен?
Пара сіро-блакитних очей прошила мене гострим поглядом.
— Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув професор.
— Я лише студент, — удаючи з себе дурника, відповів я. — І, відповідно, говорити можу лише як дилетант у науці. Але мені здається, що до вейсманівської теорії ви поставилися занадто суворо. Хіба ж роботи останнього часу не підтвердили деяких його тез?
— Які роботи? — із загрозливою лагідністю спитав він.
— Та всі роботи. Щоправда, я не насмілився б назвати висновки в них безперечними, але загальний напрямок сучасної наукової думки...
Він нахилився до мене із заклопотаним виглядом.
— Ви, я думаю, не будете заперечувати, — сказав він, загинаючи пальця, — що черепний указівник є постійним фактором?
— Звичайно, — притакнув я.
— Ателегонія[10] ще й досі викликає сумніви?
— Натурально.
— І що первісна плазма відмінна від партеногенетичного яйця?
— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своєю власною сміливістю.
— Ну, і що ж це все доводить? — приязним, закрадливим тоном спитав професор.
— І справді, що ж воно доводить? — промимрив я.
— Хочете, я скажу? — воркотав він.
— Дуже прошу.
— Воно доводить, — гримнув професор, притьмом розпалюючись, — воно доводить, що ви — найзухваліший ошуканець у цілому Лондоні! Підлий, плазовитий газетяр, у якого знань не більше, ніж порядності.
Він звівся на ноги, і очі в нього розжеврілись, як у божевільного. Незважаючи на напружене становище, я встиг помітити, що він маленький на зріст, бо його маківка ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, вся міць якого зосереджувалась у тулубі та в голові.
— Нісенітниця! — гукав він, спираючись руками на стіл і нахиляючись уперед. — Все, що я казав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукової точки зору. Невже ж ви думаєте, що вам по силі змагатися зі мною? Вам із вашим курячим мозком? Видумаєте, що всемогутні, ви — нікчемні перодряпи?.. Ви гадаєте, що, схваливши когось, виводите його в люди, й зганьбивши — зганяєте зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо вам земно кланятися та шукати вашої підтримки. Той через вас дасть дуба, а той — уславиться. Плазуни, хробаки, я добре вас знаю! Ви перехопили через край. Був час, коли вам одрізували вуха. Ви втратили почуття міри. Надулися, як оті повітряні кульки. Я покажу вам ваше місце. Ні, сер, не подолати вам старого Челленджера! Тільки він один і може дати ще вам носу. Він попереджав вас, перестерігав; а ви все ж таки прийшли. Це ваша власна провина. Штраф, сер! Платіть штраф! Ви зробили велику ставку і, здається мені, програли.
— Слухайте, сер, — застеріг я, відступивши до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам подобається. Та всьому має бути край. Ви не маєте права ображати мене.
— Не маю права! — він поволі наближався до мене, але притьмом спинився й сунув велетенські руки в кишені своєї короткої, як у хлопців, куртки. — Багато ось таких, як ви, повикидав я зі свого дому. Ви будете четвертий чи п’ятий. Три фунти п’ятнадцять шилінгів штука — ось пересічна ціна за вас. Дорогенько, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими товаришами? Думаю, не завадило б, — і він знову посунув на мене, ідучи на пальцях, немов танцюрист.
Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то був би ганебний учинок. До того ж поволі я теж почав розпалюватись. Попервах мені дійсно було трохи ніяково, але тепер, після стількох образ, я уже почувався скривдженим.
— Попрошу вас забрати геть ваші руки, сер. Я не дозволю цього!
— Ти дивись! — Крізь його чорні вуса блиснули міцні білі зуби. — То не дозволите, кажете?
— Не клейте дурника, професоре! — згукнув я. — На що ви сподіваєтесь? Я важу двісті десять фунтів. М’язи в мене, мов залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірландській команді Лондона. Я не з тих, що...
Тієї таки миті він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, інакше ми би висадили їх. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним попрямували до виходу. Борода професора потрапила мені до рота, наші руки переплелися, тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився поміж наших ніг. Завбачливий Остін одчинив вхідні двері, і ми клубком скотилися вниз по сходах. Мені доводилося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили довго тренуватися, перш ніж навчилися виконувати такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розлетівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор звівся на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто вимахував кулаками.
— Годі з вас? — прохрипів він.
— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись із землі.
Ми були в запалі і, безсумнівно, не раз ще спробували б щастя, якби на допомогу мені не прийшла доля у вигляді полісмена із записником у руках.
— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — спитав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмор-Парку.
— Ну, — повернувся він у мій бік,— в чім річ?
— Ця людина накинулася на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулися на нього? — спитав полісмен.
Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — Через те саме вам довелося мати чималий клопіт місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позиватися, сер? — полісмен обернувся до мене.
— Ні, — повагавшись, промовив я, — не буду.
— Чому ж так? — здивувався полісмен.
— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до його кабінету, хоча він і попереджав мене.
Полісмен закрив свій записник.
— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних інцидентів у майбутньому, — промовив він у бік Челленджера. — Проходьте, проходьте! — це вже призначалося хлопцеві з різниці, дівчинці та двом-трьом перехожим, які з’юрмилися навкруги нас. І в супроводі цього маленького ескорту полісмен подався геть. Професор глянув на мене. Десь глибоко в його очах майнув вогник усмішки.
— Ходімо, — мовив він. — Я не скінчив ще з вами.
Запрошення бриніло досить зловісно. Але дарма.
Я, наче бичок на мотузці, попрямував за ним у будинок, а мовчазний Остін зачинив двері.
Розділ IV
Це і справді найнезвичайніша річ у світі
Щойно він встиг зачинити двері, як із їдальні вибігла місіс Челленджер. Ця крихітна жінка була сама не своя під гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, точно розтривожена квочка, яка грудьми зустрічає бульдога. Очевидно, місіс Челленджер була свідком мого вигнання, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.
10
Телегонія — це явище впливу попереднього самця на спадкові ознаки всього подальшого потомства.