У відповідь професор ткнув пальцем позад себе.
— Ось він, цілий і неушкоджений.
Вона трішки зніяковіла.
— Вибачте, прошу, я вас не бачила.
— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зі мною не трапилось.
— Він таки подряпав вам обличчя. О Джордже, який ти брутальний! У нас не буває тижня без скандалу. Всі ненавидять тебе... Всі глузують із тебе. Але терпець мені вже урвався. Годі!
— Брудна білизна! — рикнув Челленджер.
— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон... Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні. Гадаєш, вони всі не знають, хто ти є? Де твоя самоповага? Ти міг би стати ректором великого університету, і тисячі студентів шанували би тебе. Де твоя самоповага, Джордже?
— А що ж до твоєї самоповаги, моє серденько?
— Ти просто катуєш мене. Розбійник... звичайний розбійник... ось ким ти тепер став.
— Заспокойся, Джесі.
— Якийсь лютий буйвол, а не людина!
— Ну, годі вже. За таке тебе чекає кара на стільці.
На мій подив, від спинився, підніс жінку вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була ця колона футів сім заввишки і така тонка, що бідолашна жінка ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося від переляку, вона конвульсійно дригала ногами і випростала спину, аби не впасти. Дивовижнішої картини мені ще ніколи не доводилося бачити.
— Зніми мене! — мало не плакала бідолаха.
— Скажи «прошу».
— Ти — звірюка, Джордже. Негайно спусти мене вниз!
— Ходімо до кабінету, містере Мелоун.
— Справді, сер... — відповів я, глянувши на леді.
— Тепер уже і містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну ж бо, скажи «прошу», і миттю будеш унизу.
— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її з колони, наче то була канарка.
— Треба шануватися, моя люба. Містер Мелоун — журналіст. Він напише про це все завтра у своїй газетці та ще примірників із двадцять порозсилає безкоштовно поміж наших сусідів. «Незвичайна історія серед верхів суспільства» — ти ж бо високо піднеслася, коли сиділа на п’єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: «Дивне подружжя». Він же, той містер Мелоун, страшенно любить порпатись у бруді та жерти різну покидь, як і вся його братія, — porcus exgregi diaboli — свиня зі стада диявольського. Хіба не так, містере Мелоун?
— Ви справді незносний, — у запалі відповів я.
Професор усміхнувся і вклонився.
— А тепер ми утворимо коаліцію, — загуркотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину й випинаючи свої могутні груди. — Вибачте за легковажні хатні балачки, містере Мелоун, — раптом змінив він тон. — Я покликав вас зовсім не для того, щоб розважати нашими родинними жартами. ...Біжіть собі, жіночко, і не журіться. — Він поклав своє лаписько на її плече. — Ти маєш рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челленджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челленджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував її.
— Прошу, містере Мелоун, — гостинно звернувся він до мене, — сюди, прошу, сер.
Ми ввійшли в кімнату, яку з таким галасом залишили десять хвилин назад. Професор старанно зачинив двері, підсунув мені крісло й ткнув під самий ніс ящик із сигарами.
— Справжні «Сан-Хуан-Колорадо», — відрекомендував він. — Для таких вразливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її! Ріжте, і ріжте шанобливо. А тепер відхиляйтеся назад і уважно слухайте те, що я вам казатиму. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження або поставити запитання, відкладіть його до більш слушного моменту.
Професор на мить замовчав.
— Перш за все щодо вашого повернення сюди після цілком заслуженого вигнання, — він випнув уперед свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечити йому, — після вашого, повторюю, цілком заслуженого вигнання. Поверненням сюди ви завдячуєте відповіді, яку дали полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої зазвичай люди вашого фаху не мають жодного стосунку. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і певний світогляд, чим і привернули мою увагу. Найнижчі представники раси людської, до яких ви маєте нещастя належати, завжди знаходилися поза зоною моїх розумових інтересів. Ваші слова піднесли вас над ними. Ви зацікавили мене. Ось через це я й запросив вас до себе, аби познайомитись ближче. ...Попіл ви ласкаво струшуватимете в японську попільничку, що стоїть на бамбуковому столику ліворуч вас.
Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, наче викладач перед аудиторією. Повернувшись обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі й курив, примруживши очі. Потім повернувся до мене боком, і тепер я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі — напевно щось шукав. Нарешті я побачив у нього в руках якийсь пошарпаний старий альбом для малюнків.
— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челленджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу, жодних зауважень. Насамперед ви мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, без мого спеціального дозволу ви не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?
— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ...
Челленджер поклав альбом на місце.
— Годі. Бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.
— Ні, ні, — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. Адже ви не полишили мені на вибір нічого іншого.
— Нічогісінько.
— Тож нічого не вдієш. Тоді я обіцяю.
— Слово честі?
— Слово честі.
Його нахабні очі дивилися на мене з недовірою.
— А зрештою хіба ж я знаю, яка вона у вас, та честь?
— Ну знаєте, сер, — сердито крикнув я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати таких образ.
Цей вибух обурення, здається, більше його зацікавив, аніж вразив.
— Круглоголовий, — пробурчав він. — Брахіцефал[11], сірі очі, чорне волосся, деякі риси негроїда... Ви кельт, я гадаю?
— Я ірландець, сер.
— Ірландець? З самої Ірландії?
— Так, сер.
— Тоді все зрозуміло. Ну, слухайте. Ви дали мені слово честі, що не зрадите моєї до вас довіри. Мушу попередити, що довіра ця зовсім не така цілковита, як, мабуть, ви думаєте. Але в будь-якому разі й ті невеличкі відомості, що їх я вам хочу подати, будуть для вас дуже цікаві. Ви, напевно, чули, що два роки тому я вирушив у подорож до Південної Америки. Подорож, яку в історії науки ще назвуть класичною. Метою тієї подорожі була перевірка деяких тверджень Уолеса та Бейтса. А перевірити їх можна було лише в тих самих умовах, де проводилися первісні дослідження. Якби моя експедиція й не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком виправдала би себе, але те, що я там побачив, дало зовсім новий і свіжий матеріал для науки.
Я увесь перетворився на слух.
— Ви, певно, знаєте, — хоча за наших напівкультурних часів це й не обов’язково, — що деякі місця, по яких протікає Амазонка, досліджено лише частково і що ця ріка має численні притоки, але велику кількість їх навіть не нанесено на мапи. Я хотів відвідати ці маловивчені краї та дослідити їхню фауну, щоб зібрати матеріал для кількох розділів монументальної праці в галузі зоології. Сподіваюся, цей твір виправдає моє існування. Закінчивши роботу й повертаючись додому, я випадково спинився на ніч у маленькому індіанському селищі коло самого гирла однієї з приток Амазонки — зараз я ще не маю права називати вам її назву. У тому селищі жили індіанці, які належали до племені кукума. То був дуже приємний, але зовсім неосвічений нарід, і їх розумові здібності навряд чи перевищували здібності типового лондонця. Коли я йшов уверх по річці, ще під час першого візиту, мені пощастило вилікувати декого з них і за те здобути серед місцевих жителів величезну популярність. Не дивно, що на мене нетерпляче чекали. За їхніми жестами я зрозумів, що хтось потребує медичної допомоги, і разом із ватажком пішов до однієї з халуп. Увійшовши туди, я побачив, що мій пацієнт тільки-но помер. На мій подив, то був не індіанець, а біла людина з рівним волоссям і деякими ознаками альбінізму. Одягнена у якесь дрантя, вона мала страшенно виснажений вигляд, і все тіло її свідчило про надто довгі страждання. Наскільки я міг зрозуміти з розповідей індіанців, цей чоловік був для них чужинцем і прийшов у село з лісу, падаючи з ніг від утоми.