У головах покійника лежала його дорожня торба, і вміст її я розглянув якомога уважніше. На ярлику, який було вшито зсередини, я прочитав його ім’я: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди охоче скину капелюха. Досить сказати, що, коли мої заслуги буде визнано, воно стоятиме на одному рівні з моїм.
Вміст торби, вочевидь, указував на те, що він був художником та поетом і подорожував у пошуках нових вражень. Знайшов я при ньому й деякі вірші. Я не вважаю, що знаюся на цих справах, але, на мою думку, вірші заслуговували на увагу. В торбині лежало також кілька малюнків із річковими краєвидами, ящик для фарби, ящик із кольоровими крейдинами, оця вигнута кістка, яка лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька набоїв. Із вбрання там не було нічого; може, він загубив його, подорожуючи. Оце й усе, що знайшлося в торбині того мандрівного американця.
Я хотів був уже уходити, коли в око мені впав якийсь предмет, що визирав із кишені його пошарпаної куртки. То був альбом ескізів у тому самому вигляді, який, ви бачите, він має й досі. Можу вас запевнити, до першого видання творів Шекспіра я б не поставився з більшою пошаною, ніж до цієї реліквії, яка потрапила до моїх рук. Візьміть і перегляньте її, погортайте сторінки.
Він відхилився на спинку крісла і гострими, допитливими очами дивився, яке враження справить на мене цей документ.
Я розгорнув альбом, передчуваючи, що знайду в ньому щось — я сам не знав, що саме, — щось незвичайне. На першій же сторінці мене спіткало розчарування, бо там був лише портрет якогось гладуна в матроській куртці, підписаний «Джем Колвер на поштовому пароплаві». Далі йшла ціла низка малюнків з образами різних індіанців та картинами їхнього побуту. Ще далі я надибав портрет веселого тілистого священика в брилі з широкими крисами та дуже сухорлявого європейця, який сидів навпроти нього. Підписано було: «Вранішній сніданок із братом Кристаферо в Розаріо». Потім багато сторінок умішували образи жінок та дітей. Наприкінці розташовувалися численні малюнки різних тварин із такими поясненнями, як «Ламантин на піщаній косі», «Черепахи та їхні яйця», «Чорний агуті під миртовою пальмою». Остання тварина, до речі, нагадувала величезну свиню... Нарешті я побачив чимало начерків величезних, вельми неприємних для зору ящірок. Вони мене аж ніяк не зацікавили, і я відверто повідомив про це професорові.
— Це, напевно, звичайнісінькі крокодили?
— Алігатори, алігатори. Хіба ж у Південній Америці бувають крокодили? Різниця між ними полягає...
— Мені здається, що нічого незвичайного, що виправдало би ваш ентузіазм, у цих малюнках немає.
Він поблажливо всміхнувся.
— Та ну, продовжуйте... Подивіться далі.
Те, що я побачив далі, все одно не могло переконати мене. То був нашвидкуруч намальований фарбами ескіз на цілу сторінку — якийсь краєвид. На передньому плані — долина, вкрита якоюсь рослинністю ясно-зеленого кольору. Вона закінчувалася лінією темно-червоних, смугастих, схожих на базальтові, скель. Вони підносились угору, як суцільна кам’яна стіна. Збоку — величезна ізольована скеля пірамідальної форми, увінчана крислатим деревом і відокремлена від стіни глибокою розколиною. Над усім цим — блакитне тропічне небо. Вузенька зелена смужка рослинності облямовувала верхів’я червоних скель. На другій сторінці аквареллю був намальований той самий пейзаж, тільки зблизька, і тому всі деталі на ньому здавалися виразнішими.
— Ну? — спитав він.
— Безсумнівно, це дуже оригінальна формація[12], — зауважив я, — але я не геолог, тому не можу сказати, чи вона справді незвичайна.
— Незвичайна? — повторив Челленджер. — Це унікальний ландшафт! Це — щось неймовірне. Ніхто на землі і мріяти не може про таке. Дивіться тепер далі.
Я перегорнув сторінку і аж скрикнув від подиву. То був малюнок найбільш незвичайної тварини, яку мені будь-коли доводилося бачити. Привид, що може ввижатися хіба курцеві опію чи божевільному. Уявіть собі голову птаха, тулуб у лусках, наче в ящірки, довгий хвіст, усіяний колючками, а на горбуватій спині — високу зубчасту торочку, що виглядала, як дванадцять півнячих гребнів, розташованих один позаду одного. Перед цим створінням стояв якийсь недоладний чоловічок-карлик людської подоби.
— Ну, що ви про це думаєте? — вигукнув професор, потираючи руки з виглядом переможця.
— Це якась потвора... якесь чудовисько.
— Але чого б то він став малювати таку тварину?
— Мабуть, хильнув забагато джину.
— Це найкраще пояснення, що його ви можете дати?
— А як же пояснюєте це ви, сер?
— Очевидно: тварина існує, і її намальовано з натури.
Я не засміявся тільки тому, що пригадав, як ми вдвох колесом котилися по сходах.
— Правильно, правильно, — ствердив я тоном, яким звичайно заспокоюють причинного. — А втім, мушу зізнатися, мене страшенно дивує оця манюсінька фігурка. Якщо б то був індіанець, можна було б уважати, що існування в Америці племені пігмеїв доведено, але він, здається, європеєць.
Професор форкнув, немов розлючений бізон.
— Ви таки заходите у крайнощі, — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що це можливо. Що у вас? Прогресивний параліч? Атрофія мозку? Чудно якось.
Сердитися на нього було безглуздою й даремною витратою енергії, бо тоді би довелося сердитись увесь час. Я вдовольнився тим, що скривився в усмішці.
— Мене вразив замалий зріст того чоловічка, — пояснив я.
— Дивіться сюди, — він нахилився вперед і ткнув своїм товстим, як сосиска, пальцем у малюнок. — Бачите рослину позаду тварини? Ви, певно, подумали, що це кульбаба або брюссельська капуста. Га? Ну так от! Це слонова пальма, що досягає іноді п’ятдесяти, а зрідка й шістдесяти футів заввишки. Хіба ж ви не бачите, що людина розміщена тут із певною метою? Не міг же він і справді стояти перед такою тварюкою та малювати її. Художник поставив себе поруч із нею для масштабу. Скажімо, у ньому було футів п’ять. Пальма, виходить, разів у десять вища за нього.
— Боже милий! — зойкнув я. — Так ви думаєте, що та тварюка... Та ні, вона ж не вмістилася б і в Чарінґ-Кроському вокзалі.
— Можна без перебільшення сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб’язно погодився професор.
— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі одного-єдиного ескізу ставити шкереберть увесь досвід людства, — я перегорнув альбом до кінця й переконався, що інших подібних малюнків там немає. — На підставі ескізу якогось мандрівного художника, що працював, мабуть, під впливом гашишу або в нападі пропасниці, а може, просто щоб задовольнити свою хворобливу уяву. Як прогресивна людина, людина науки, ви не можете відстоювати таку позицію.
Замість відповісти професор узяв із полиці книжку.
— Це твір мого талановитого друга, Рея Ланкастера, — сказав він, — і в ньому є ілюстрація, що повинна зацікавити вас. А, ось вона! Зветься «Ймовірний вигляд юрського динозавра — стегозавра». Задні кінцівки дорівнюють двом людським зростам. Ну, що ви на це скажете?
Він передав мені розгорнуту книжку. Я глянув на малюнок і здригнувся. Між ескізом невідомого митця й теоретично реконструйованою твариною з мертвого світу була разюча схожість.
— Це і справді незвичайно! — вихопилось у мене.
— Але вас вона все ще не переконує?
— Це, може, просто випадково; а може, ваш американець бачив уже таку ілюстрацію, і вона збереглася у нього в пам’яті.
— Нехай, — милостиво згодився професор, — залишімо малюнки. Тепер я попрошу вас глянути на це, — і він передав мені кістку, яку знайшов тоді в торбі покійника. Кістка мала пальців шість уздовж, була з мій великий палець завтовшки, і на одному з її кінців залишився висохлий хрящ.
12
Формація — сукупність геологічних відкладень, гірських порід одного часу й однакового способу утворення.