– Діду, – каже один, – що це так смердить?
– Сідайте, покуримо, розкажу… Жила колись у цих краях одна сім’я. Батько був видний мисливець. Якось раз на полюванні бачить він – біжить олень, а копита – срібні. Прицілився, вистрілив… Не вцілив! А олень підбіг, ударив його копитом в лоба – той на місці помер! Пішла тоді його дружина відомстити за чоловіка. Вийшла на оленя, але й вистрілити не встигла. Убив і її копитом олень. Залишилися син і доня, сироти. Син довго ходив за оленем по сліду. Вистежив. Але олень перестрибнув через хлопця, ударив його в леті копитом і вбив. Поклялася доня, що відомстить. Рік жила в лісі. Здичавіла. Усі місця виходила, де олень бував. Зачаїлася в засідці. Підпустила близько. Вистрілила і поцілила оленю із срібними копитами в око. Упав звір. Підійшла дівчина ближче, аж олень у конвульсіях ударив її копитом в чоло і вбив!…
– А смердить від чого, діду?! – не витримав один мисливець.
– А кат його знає, може, лисиця здохла…
– Ні, – кажу, – Григорію, це ви, мисливці, з рибальської перешили. Не так було… Ось, послухай.
Приїхав переселенець на нове місце. Облаштувався. Прийшла зима, пішов ловити рибу. А на річці біля ополонки вже сидить один місцевий. Дивиться приїжджий, а в ополонці кізяк плаває.
– Що це?
– О, це давня історія!… Почалася вона ще в кінці минулого століття. Бачиш, там, над яром, руїни палацу? Так от, у ньому жив дуже багатий чоловік і була у нього донька. Та така красуня! Прийшов час віддавати дочку заміж, довго шукав батько жениха. А вона взяла та й закохалася в пастуха. Розлютився батько, зачинив її у башті, а пастуха прогнав. Але кохання виявилося сильнішим. Пастух чекав її на кризі, вистрибнула донька багатія, упіймав її пастух… Але крига не витримала, провалилася під ними і вони потонули. Отака історія…
– Не зрозумів. А при чому тут кізяк?
– Хто його знає… Мабуть хтось кіньми їхав…
– Це ще хто у кого вкрав. Я тобі скажу, що мисливських байок та анекдотів більше, ніж рибальських!
– Овва! Чому ж так? Впевнений, що рибальських більше!
– А давай закладатися! На ящик пива! Ти будеш розказувати рибальські анекдоти, чи байки, чи бувалиці, а я – мисливські. Хто перший зіскочить – той програв… Побачиш, мисливських – більше!
Григорій з усмішкою вирячив на мене свої чорні очі, наперед будучи певним у своїй перемозі. Те, що він оповідати мастак і пам’ятає усіляких придибенцій до лиха, я знав. Але ж і сам був не останнім у цьому ділі.
– Ой, куме, не вари юшку з тієї риби, яка ще в річці! – Простягнув йому руку над столом. – Закладаймося. На ящик пива. Місяць і зорі – свідки. Але давай записувати, бо зіб'ємося або забудемо. А коли виникне суперечка – важко буде все згадати.
– Це я до тебе із зошитком ходитиму, як у школу? Ти хочеш, щоб із мене сміялися, бодай тебе рак урачив! Ні, куме! Давай кожен з нас записуватиме опісля, сам собі. А потім, як треба буде, – звіримо. Ми ж не брехуни якісь! Коли ми один одного дурили?
– Добре! Язикатого видно по слову, а рибалку по улову. – Руки зійшлися, стиснулися, аж хитнули чвертку.
Григорій налив чарки по вінця, підняв обережно, що й не схлюпнув:
– Ну, щоб не рикошетило! Починай, куме!
Так почалися наші з кумом змагання. Звичайно, не всі анекдоти та інші придибенції ми знаємо. Є люди по світах, що знають більше. Але ж цікаво було, хто насамкінець поставить на стіл у затишному дворі моєї матусі ящик пива!…
І я розпочав…
День перший
Нові українці відпочивали на Мальдівських островах і вирішили влаштувати справжню тропічну рибалку. Взяли яхту напрокат, вийшли в море, закинули вудки… Раптом на швидкості летить до них поліцейський катер. Пришвартувався. Полісмен запитує:
– Чи є у вас ліцензія на ловлю риби?
– Ні. Немає.
– Доведеться вам сплатити штраф.
Тут один кореш уcміхається так хитро і каже:
– А ми не ловимо рибу. Ми – «зелені», чистимо дно бухти від усякого залізяччя, – і дістає свою товстезну вудку.
Дивляться полісмени – до жилки прив’язаний великий магніт. Інший підняв вудку – теж магніт. Полісмен покрутив пальцем біля виска і катер відшвартувався.