— Олівере! — Лія вже десять хвилин, схлипуючи, стовбичила у дверях, заступаючи мені шлях. — Ти не можеш просто зараз поїхати!
— Мушу, — я згріб зі столу стос книжок і кийув їх на шарфи. — Я цього не витримую. Мені треба забиратися звідси.
З вітальні поверхом нижче знову ринуло гримотіння батькового голосу. Лія зарюмсала.
— І тобі також, до речі... — я відсунув її з дороги, зірвав куртку з гачка на дверях. — Іди до подружки чи ще кудись.
— Олівере! — заскиглила Лія, і я відвернувся, не годний глянути на її зморщене, ніби в немовляти, обличчя, що аж блищало від сліз.
Я пожбурив до валізи купу одягу — гадки не мав, чистого чи брудного, та зараз це не мало ніякого значення, — і з виляском затраснув її. Блискавка на боці застебнулася без проблем, тому що я зібрав лише половину привезених речей. Унизу дустом верещали мати й Керолайн.
Я натягнув куртку, підхопив валізу з ліжка, мало не віддавивши сестрі ногу.
— Ну ж бо, Ліє, — сказав я. — Ти маєш мене випустити.
— Ти що, просто отак-от мене кинеш?
Я зціпив зуби, тамуючи хвилю провини, що здійнялася звідкись із глибини шлунка, наче жовч.
— Вибач, — сказав я, а тоді проштовхнувся повз неї у двері.
— Олівере! — гукнула Лія, перехилившись через поруччя, коли я помчав сходами донизу. — Куди ти поїдеш?
Я не відповів. Не знав.
Прокотивши валізу під’їзною доріжкою, запорошеною снігом, я чекав на узбіччі таксі — викликав його, ще перш ніж почав збирати речі. Принагідно я розмірковував, що ж тепер, в біса, робити. Кампус Деллекера на різдвяні канікули закрили. Винайняти номер у броудвотерівському готелі або купити квиток на літак до Каліфорнії я не міг собі дозволити. Філадельфія була не так уже й далеко, але я досі лютився на Александра й не хотів його бачити. Найкращим варіантом була б Філіппа, але я гадки не мав, де вона зараз і як із нею зв’язатися. На таксі я дістався до автовокзалу, а звідти з телефона-автомата набрав Мередіт, пояснив, що сталося, і запитав, чи ще в силі її пропозиція щодо Дня подяки.
Різдвяної ночі автобусів не було, і мені довелося шість годин сидіти під будівлею автовокзалу, цокаючи зубами від холоду й наново намагаючись зрозуміти, чи не припустився, бува, помилки. До ранку я вже так задубів, що стало все одно, чи правильно чиню, тож негайно купив квиток до терміналу в Нью-Йорку. Майже всю дорогу я проспав, прихилившись до бруднющої шибки. Коли ми нарешті були на місці, я знову зателефонував Мередіт, і вона дала мені адресу у Верхньому Іст-Сайді[103].
Її батьки й старший брат із дружиною знову подалися до Канади. Навіть коли вдома були я, Мередіт і Калеб (середній із трьох нащадків цієї родини, поки що не одружений, який нещодавно бучно відсвяткував своє тридцятиріччя), квартира здавалася порожньою і неторканою, геть-чисто декорації із серіалу. Меблювання тут було дороге, стильне й незручне, усе в сліпучо-білій і тьмяній графітово-сірій гамі. У вітальні загальну естетику часопису для дизайнерів інтер’єрів трохи порушували речові докази того, що у квартирі й справді хтось живе: том «Вогнища марнославства»[104] із загнутими кутиками сторінок, кілька недопитих пляшок вина, пальто від Армані, недбало кинуте на бильце канапи... Єдиною ознакою нещодавнього свята була менора з чотирма недогарками, яка притулилася на підвіконні. («Євреї з нас хрінові», — пояснила Мередіт.)
Її власна кімната виявилася меншою, ніж я очікував, але через високу похилу стелю вона не здавалася тісною. Порівняно з кімнатою Мередіт у Замку тут усе було просто-таки несвітськи охайно: одяг розкладений по шафках і шухлядах, книги рівненько розставлені на полицях за темами. Першим мені впав у вічі туалетний столик. Він був захаращений чорними пухнастими пензликами, гладенькими тюбиками помади й туші, а за рамою дзеркала стирчало стільки світлин, що використовувати те дзеркало за призначенням було майже неможливо. У верхньому кутку знайшлася одна-єдина дитяча фотографія Мередіт з братами (вони змалечку були неймовірно вродливими — темно-руде волосся й зелені очі; на світлині всі троє сиділи як ті лялечки-мотрійки на бампері чорного «мерседеса»), але на всіх інших були ми. Рен із Річардом у чорно-білому гримі під час заняття з пантоміми на другому курсі. Александр у галереї, вдає, буцімто курить одну на двох цигарку з Гомером. Мередіт і Філіппа в куцих шортиках і бюстгальтерах від бікіні розпласталися на мілині біля північного берега озера, наче оце щойно гепнулися гуди просто з неба. Усміхнений Джеймс — усмішка щира, не на камеру! — зніяковіло здійняв руку, затуляючись від об’єктива, а іншою обійняв мене за шию. Я сміюся, не помічаючи, що мене фотографують, а в моєму волоссі заплутався яскравий осінній листочок.