Выбрать главу

Я стояв і дивився на цей ностальгічний колаж, аж доки в горлі не став клубок.

Озирнувшись через плече на незайману невиразність решти кімнати — гладеньке покривало на ліжку, гола паркетна підлога, — я нарешті усвідомив, яка Мередіт самотня. І не спромігся (як завжди) знайти слова, щоб висловити це своє запізніле розуміння, а тому промовчав.

Три дні ми з Мередіт просто били байдики — читали, розмовляли, не торкаючись одне одного, — а Калеб приходив і йшов, ігноруючи мою присутність. Він майже не бував тверезий і постійно з кимось розмовляв телефоном. Як і сестра, він був такий вродливий, що це здавалося майже несправедливим. Зовні він був дуже схожий на Мередіт, і його риси були якимись ніжними й жіночними — хоча на свій штиб, який не годилося назвати непривабливим. Калеб часто всміхався, але погляд лишався відчуженим, наче його думки постійно були десь далеко. Нам він пообіцяв — хоча ми не наполягали — влаштувати карколомну вечірку на честь Нового року. А Калеб, незважаючи на всі свої недоліки, був людиною слова.

Уже о пів на десяту вечора тридцять першого грудня у квартирі роєм роїлися якісь люди в розкішному святковому вбранні. Я не знав нікого, Мередіт була знайома лише з кількома, а Калеб — щонайбільше із чвертю присутніх. До одинадцятої всі вже налигалися, і ми з Мередіт також, але, коли на кухонному столі почали робити кокаїнові доріжки, ми непомітно вислизнули з дому, прихопивши із собою дві пляшки «Лоран-Пер’є».

На Таймс-сквер, як і у квартирі, було повно-повнісінько люду, і Мередіт вхопила мене попід лікоть, щоб її не відтіснило натовпом. Ми реготали, перечіпалися за щось, пили рожеве шампанське просто з горлечка, аж доки пляшку не конфіскував роздратований поліціянт. Сніг падав нам на голови й плечі, неначе конфеті, сніжинки заплутувались у віях Мередіт. Вона сяяла вночі, неначе самоцвіт — яскравий і бездоганний.

Я з п’яних очей так їй і сказав, й опівночі ми поцілувалися, стоячи на розі, — одна з мільйонів пар, які тоді водночас цілувалися на Мангеттені.

Ми тинялися містом, поки шампанське не вивітрилося, а самі ми не почали замерзати, а тоді незграбно почимчикували назад до квартири. Там було темно й тихо, останні з гуляк влаштувались у вітальні — чи то спали, чи то були надто під кайфом, щоби поворухнути бодай м’язом. Ми нишком прокралися до кімнати Мередіт, стягнули із себе мокрий одяг і скрутилися, обійнявшись, під ковдрою на її ліжку. Спроба зігрітися повільно, але передбачувано перетворилася на нові й нові поцілунки, відтак на поступове роздягання, обережні доторки, а тоді врешті-решт на секс. Уже опісля я все чекав, що мене накриє відчуття провини, тиснутиме потреба перепросити в Річардового привида. Але цього разу, коли я був майже готовий розплющити очі й побачити, як він височіє наді мною, привид відмовився з’являтися. Натомість тінь на стіні чомусь перетворилася на Джеймса, якому геть не було що робити в цій кімнаті й у моїх думках тієї миті. Усередині піднялася лють, але, перш ніж вона вдарила мені в голову, Мередіт поворухнулася, підсунулася ближче — і видиво розвіялося. Я полегшено видихнув, мені майнуло, що Мередіт спромоглася вирвати мене з якогось тривожного напівсну. Пучками пальців я окреслив її плече, гладенький вигин талії, мене заспокоювала ця м’якість і жіночність. Її голова лежала в мене на грудях, і я замислився, чи відчуває вона той самий нетривкий спокій, що тоді раптом огорнув мою збаламучену душу.

Наступні три дні проминули приблизно так само. Надвечір ми налигувалися, терпіли Калеба, скільки вистачало снаги, а тоді разом падали в ліжко. Удень ми гуляли Нью-Йорком, збували час і тринькали гроші родини Дарденнів у книгарнях, театрах і кав’ярнях, розмовляли про життя після Деллекера, нарешті усвідомивши, що до цієї миті — усього кілька місяців. Але багато чого так і лишилося несказаним.

— На весняній виставі будуть агенти, — якось по обіді сказала Мередіт, коли ми поверталися зі «Стренда» з порожніми руками — тільки тому, що вже побували там раніше. — А потім буде ще один показ, у травні. Я ще навіть не думала, що саме читатиму, — вона ліктем дала мені штурханця. — Нам з тобою треба зробити спільний етюд. Можемо взяти... Не знаю навіть. Маргарет і Саффолка[105]... — вона підвела голову й спитала легковажно: — А ти б носив моє серце як прикрасу, в коробочці?

— Не знаю. А ти носила б мою голову в кошику, якби її відрубали пірати?

вернуться

105

Персонажі п’єси Вільяма Шекспіра «Генріх VI».