Коли ми боязко вступили в найкоротший місяць календаря, цей побут ліг переважно на мої плечі.
Прибирання в Замку стало моїм головним заняттям на додачу до навчання, репетицій і домашніх завдань. Розкладу я не дотримувався, він залежав від того, коли випадав вільний час, а будівля порожнювала. Такі збіги траплялися зрідка, з великими перервами, і доводилося користуватися нагодою, щойно вона з’являлася, незалежно від того, яким втомленим я почувався.
На другий день лютого я стояв рачки в бібліотеці, нарешті взявшись до справи, яку відкладав тижнями, — ретельно чистив камін. Те, що лишилося від кількох колод, лежало на ґратках, наче купа почорнілих кісток. Я підняв недогарки дуже обережно, адже боявся, що вони просто розсиплються в руках, лишивши кіптяву на килимі. Дровини я поклав у заздалегідь наготований паперовий мішок. Попри нестримну зимову холоднечу, я спливав потом, великі солоні краплі стікали з чола в камін. Коли поліна були надійно загорнуті в мішок, я узяв совок і щітку й почав розгрібати купу попелу, що височіла попід задньою стіною димаря. Прибираючи, я ледь чутно бурмотів Едгарів монолог:
Жахливо буть самотнім у біді,
Бо втіхи не знаходиться тоді.
Але біда з душі буває знята
Присутністю страждаючого брата.[109]
Наступний рядок вилетів з пам’яті, тому я затнувся й сів на п'яти. Що там далі? Пригадати не виходило, тому я заповз глибше в камін і почав монолог наново, заходившись наводити лад. Найщільніша кучугура попелу розвалилася під щіткою, але, коли я став його змітати, щетина раптом зачепилася. На дні каміна лежало щось довге й перекручене, схоже на зміїну шкіру.
Якась ганчірка. Просто клапоть тканини, сантиметрів дванадцять завдовжки і п’ять завширшки, скручений по краях. Один кінець важчий, з подвійним швом — можливо, комір сорочки або манжета рукава. Я схилився над своєю знахідкою і легенько дмухнув. Кілька лусочок попелу злетіли в повітря. Колись біла тканина була сильно опалена й зашмарована чимось темно-червоним, схожим на вино. Якусь мить я ошелешено витріщався на неї, а тоді завмер просто де був, навколішки біля каміна. Мене охопив такий жах, що я навіть не почув, як прочинилися двері. Уже за мить на сходах пролунали кроки, стаючи все гучнішими, — хтось піднімався нагору. Я, здригнувшись, оговтався, підняв підступний клаптик з підлоги і сховав у кишеню. Відтак схопив совок і щітку й зіп’явся на ноги, тримаючи їх напоготові, наче меч і щит.
Я так і стояв, знерухомівши в цій дурнуватій позі, коли у дверях з’явився Колборн. Його очі ледь помітно розширилися, але здивування, викликане моєю присутністю, швидко змінилося упізнанням.
— Олівере...
— Детективе Колборне, — видушив я неслухняними губами.
Він обвів рукою кімнату.
— Можна зайти?
— Якщо хочете.
Колборн запхав руки до кишень джинсів. На одному стегні в нього виблискував значок, на іншому випинало край куртки руків’я пістолета. Я поклав щітку та совок у найближче крісло, чекаючи, поки гість заговорить.
— Хіба зазвичай о цій порі у вас не репетиція? — спитав він, розсуваючи фіранки й визираючи з вікна туди, де розкинулося озеро.
— У мене сьогодні репетиція бою о п’ятій, — я порпався в архівах власного мозку, намагаючись знайти одну з дихальних вправ Ґвендолін і сподіваючись, що від неї проясніє в голові.
Колборн кивнув і якось дивно всміхнувся.
— А що це ти взагалі тут робиш? Якщо можна поцікавитися, звісно.
— Прибираю, — я подумки порахував до чотирьох і втягнув повітря.
У нього ледь смикнулися губи, наче під цією удаваною усмішкою ховалася справжня.
— Не думав, що студенти Деллекера з тих, хто сам за собою прибирає.
— Зазвичай ні. Але я відпрацьовую плату за навчання.
Порахувати до п’яти. Видихнути.
Він хмикнув, наче не йняв віри почутому.
— Тобто це що виходить: тебе змушують тут прибирати?
— На додачу до всього іншого. — Пульс почав сповільнюватися. — Але я не проти.