— Ти ж наче з Огайо, так?
— У вас хороша пам’ять. Чи ви маєте на мене досьє?
— Мабуть, що «так» за обома пунктами.
— Мені варто перейматися? — спитав я, але насправді переймався тепер значно менше.
Так, Колборн був досвідченішим глядачем, ніж ті, до кого я звик... але все ж таки глядачем.
— Ну, взагалі-то це тобі самому краще знати.
Ми дивилися один на одного. Він так і всміхався своєю двоїстою усмішкою, і мені раптом спало на думку, що за інших обставин він би мені сподобався.
— Та якось проблематично не перейматися, коли до твого дому так часто навідується поліція, — бовкнув я, не подумавши. Адже він не знав, що місяць тому я підслухав його розмову з Волтоном.
Якщо Колборн і помітив, як я схибив, то не дав цього зрозуміти.
— Слушно... — він ще раз визирнув з вікна, потім перетнув кімнату й сів на канапу Переді мною. — Ви багато читаєте чи все це просто для краси? — спитав, тицьнувши в бік найближчої полиці.
— Читаємо.
— А щось, крім Шекспіра, читаєте?
— Певна річ. Адже Шекспір не у вакуумі існує.
— Тобто?
Я не розумів, чи й справді йому цікаво, а чи це якийсь підступ.
— Ну, взяти хоча б «Цезаря», — сказав я, не впевнений, яку саме інформацію проти нас він сподівається з цього витягти. — На перший погляд, це п’єса про падіння Римської республіки, але вона також про політику Англії раннього Нового часу. У першій сцені трибуни й городяни розмовляють про професії і свята так, наче перебувають у Лондоні 1599 року, хоча за сюжетом це має бути 44-й рік до нашої ери. Там є кілька анахронізмів, зокрема годинник у другому акті, але здебільшого текст можна тлумачити в обидва боки...
— Розумно, — озвався Колборн, на мить замислившись. — Знаєш, я ще пам’ятаю, як читав «Цезаря» у школі. Нам нічого цього не розповідали, просто тягнули волоком крізь текст. Мені було тоді років п’ятнадцять, і я всерйоз уважав, що це такий спосіб покарання.
— Будь-яка шкільна дисципліна може здаватися покаранням, якщо її погано викладати.
— Маєш рацію. Мабуть, мені просто цікаво, що змушує хлопця приблизно такого віку вирішити, що він хоче все своє життя присвятити Шекспірові.
— Ви мене питаєте?
— Так. Я заінтригований.
— Не знаю, — сказав я. Значно легше було говорити далі, ніж замовкнути. — Я запав на Шекспіра дуже рано. Мені було років одинадцять, старшокласники шукали когось на роль хлопчика для «Генріха V», і вчителька англійської відвела мене на прослуховування — вона, мабуть, вважала, що це допоможе подолати сором’язливість. Я й сам тоді не второпав, як опинився на сцені серед усіх цих хлопців з мечами і в обладунках, ще й удвічі вищих за мене. І от я вже вигукую:
«Хоч і малий я ще, а хвальків цих наскрізь бачу»[110] — просто сподіваючись, що мене почують. До прем’єри я був неймовірно нажаханим, а потім уже не хотів займатися нічим іншим. Це щось на кшталт залежності.
Колборн помовчав трохи, а тоді спитав:
— Це робить тебе щасливим?
— Прошу?
— Усе це робить тебе щасливим?
Я розтулив рота, щоб відповісти — «так» здавалося єдиною можливою відповіддю, — але потім знову його стулив, засумнівавшись. Кашлянув, прочищаючи горло, і почав уже обережніше:
— Не вдаватиму, буцімто це не важко. Ми постійно працюємо, мало спимо, нам важко завести нормальних друзів поза своєю бульбашкою, але воно того варте — хоча б тому, які ми окрилені, коли стоїмо на сцені й промовляємо Шекспірові слова. Цієї миті здається, що досі ми наче й не жили. А тоді ніби вмикається світло, і все погане зникає, і вже ніде, крім сцени, не хочеться бути.
Колборн сидів якось аж неприродно тихо, уважно дивлячись мені в очі.
— Ти змалював просто-таки бездоганну картину залежності.
Я спробував здати назад:
— Може, звучить надто драматично, але ми так влаштовані. Ми все так відчуваємо...
— Дивовижно.
Колборн спостерігав за мною, затиснувши зчеплені руки між колінами. Поза здавалася недбалою, але кожен м’яз у тілі був вичікувально напруженим. Цокання годинника на каміні звучало оглушливо голосно, гупало по барабанних перетинках. Знайдений у каміні клаптик тканини відтягував кишеню, наче свинцева куля.
— Отже, — повів я далі, бо мені раптом захотілося змінити тему, відвести розмову геть від того, що я тільки-но сказав. — Що вас привело до нас?
Він відкинувся назад, помітно розслабившись.
— Та от цікаво мені...
— Ви про що?
— Про Річарда, — сказав він. Мені боляче було чути, що він завиграшки вимовляє ім’я, якого ми всі сахалися, наче брудної лайки, чогось, значно гіршого за ті непристойності й нецензурщину, які так легко з нас лилися. — А тобі хіба ні?