— Я здебільшого намагаюся про це не думати.
Колборнів погляд ковзнув від моїх ніг до обличчя й назад. Оцінний погляд, який ніби вимірював глибину моєї щирості.
— Я не можу не сушити собі мізки, що ж саме сталося тієї ночі, — сказав він, ліниво тарабанячи пальцями по бильцю канапи. — Схоже, всі пам’ятають ті події по-різному.
У його голосі був ледь чутний, якийсь знуджений виклик. Відповідай, мовляв, якщо наважишся.
— Мабуть, це тому, що всі провели ту ніч по-різному... — Власний голос здався холодним і невиразним, нерви знову вгамувалися, адже Колборн дав мені роль, яку я тепер мав грати, а в підборі акторів він був не винахідливіший за Ґвендолін. Я залишався на узбіччі, осторонь, упертий свідок, якого можна переконати. — Це ж як із новинами по телевізору. Коли стається якась катастрофа, хіба всі пам’ятають її однаково? Усі ж бачили ті події під різними кутами, з різних точок...
Він повільно кивнув, обмірковуючи мої аргументи.
— Мабуть, із цим не посперечаєшся... — Колборн підвівся з канапи. Випроставшись, перекотився з носака на п’ятку, глянув на стелю. — От саме в цьому й проблема, Олівере, — сказав він, звертаючись швидше до люстри, ніж до мене. — Воно все математично не тримається купи.
Я чекав, що він зараз пояснить свою думку. Але він мовчав, і тоді я зауважив:
— Математика ніколи не була моїм сильним місцем.
Колборн насупився, але водночас його обличчям промайнула якась ледь помітна втіха.
— Несподівано. Зрештою, Шекспір — це ж поезія — ну, більша частина його творів. А в поезії завжди є якась математична закономірність, еге ж?
— Можна й так сказати.
— У будь-якому математичному рівнянні послідовність відомих і невідомих змінних складається в певне задане рішення.
— Оце приблизно все, що я пам’ятаю з алгебри. Знайдіть X.
— Саме так, — кивнув він. — Отже, ми маємо рівняння з відомим результатом — Річардовою смертю. Назвемо її X. А з іншого боку від знаку рівності ваші — себто студентів-четвертокурсників — розповіді про те, що сталося. A, В, С, D, Е та F, наприклад. І ще є всі інші. Назвемо їх Y. За ці дев’ять тижнів ми встановили всі змінні, але я досі не можу обчислити X. Не можу збалансувати дві частини рівняння, — він похитав головою, рух був стриманий і продуманий. — Що це означає?
Я дивився на нього. Мовчав.
— Це означає, — провадив Колборн далі, — що принаймні одна змінна хибна. Розумієш, про що я?
— Почасти. Але, на мою думку, хибне ваше вихідне твердження.
— Це ж чому? — спитав він насмішкувато, мало не виклично.
Я знизав плечима.
— Не можна кількісно висловити людське єство. Його не можна виміряти — принаймні не так, як ви хочете. Люди сповнені пристрастей і вад, вони недосконалі. Припускаються помилок. Їм зраджує пам’ять. Їх можуть надурити власні очі... — я зробив паузу, достатньо тривалу, щоб він повірив, ніби наступна моя фраза — звичайний експромт. — А іноді люди, налигавшись, падають в озеро.
Колборн кліпнув, і на його обличчі з’явилося якесь глибоке спантеличення — наче він не міг збагнути, чи не прорахувався, бува, зі мною.
— Ти справді гадаєш, що все так і було?
— Так, — сказав я. — Певна річ, так і було.
Ми товкмачили це тижнями. Так. Він упав. Звісно, що впав.
Колборн зітхнув, у теплій бібліотеці його дихання здавалося важким і гучним.
— Знаєш, Олівере, ти мені подобаєшся. Сам не второпаю чому.
Я спохмурнів, не впевнений, чи правильно розчув.
— Дивна заява.
— Власне, іноді правда буває дивнішою за вигадку. Я маю на увазі, що хотів би тобі вірити. Але це надто вже гучне слово, тому натомість попрошу тебе про послугу.
Я зрозумів, що він чекає на відповідь, і сказав:
— Гаразд.
— Ти, мабуть, встигаєш тут усе добре роздивитися, поки прибираєш, — промовив він. — Якщо знайдеш щось незвичайне... Скажімо так: я не проти про це дізнатися.
Пауза — геть-чисто сценарний ритм у п’єсі.
— Гаразд, матиму на увазі.
Колборнів погляд на мить затримався на мені, а тоді детектив повільно рушив кімнатою до сходів, де й зупинився.
— Обережніше, Олівере, — застеріг він. — Я вже казав, ти мені подобаєшся. І... давай я скажу так, щоб до тебе точно дійшло. Якась гнилизна в Данськім. королівстві[111]...
На цьому він пішов, усміхаючись самими кутиками вуст, сумовито й насмішкувато водночас. Я стояв нерухомо, поки під його кроками рипіли сходи, і тільки коли почув, як грюкнули вхідні двері, розтиснув у кишені кулак. Закривавлений клапоть став геть пожужмлений і вологий від поту.