Выбрать главу

— Та що в тобі таке? — спитав я, і мій голос пролунав якось придушено, попри марну спробу його вирівняти. Я вдивлявся у Джеймса, чекаючи на відповідь, якої, знав напевне, не отримаю. — Я мушу зараз тебе ненавидіти. Я хочу тебе ненавидіти — Господи, ще й як хочу! — але цього замало...

Я похитав головою, цілком і повністю розгублений. Що з нами відбувалося? Я шукав у Джеймсовому обличчі якийсь натяк, якусь підказку, за яку міг би вхопитися, але Джеймс мовчав, дуже довго мовчав, лише дихав, і його обличчя кривилося, наче дихати було боляче.

— Своє ім'я ненавиджу я сам! — промовив він. — Мій янголе, адже ж воно — твій ворог[113].

Сцена на балконі. Недовіра заважала мені сушити собі мізки над тим, чому він вибрав саме її, і я сказав:

— Джеймсе, тільки не починай, будь ласка. Можемо ми бодай зараз побути просто самими собою?

Він сів, підняв понівечену книгу з підлоги.

— Вибач, — промовив Джеймс. — Зараз легше бути Ромео, чи Макбетом, чи Брутом, чи Едмундом. Кимось іншим.

— Джеймсе, — повторив я уже м’якше, — у тебе все гаразд?

Він похитав головою, не зводячи на мене очей. Його голос звучав якимись обережними, зляканими уривками.

— Ні. Не гаразд.

— Так... — я переступив з ноги на ногу. Підлога й досі здавалася недостатньо твердою. — А можеш сказати, що не так?

— Ну... — почав він з дивною, водявою посмішкою. — Ні не можу. Все не так.

— Вибач, — сказав я, і це прозвучало як запитання.

Він зробив крок уперед, здолавши невелику відстань між нами, простягнув руку й торкнувся синця, що розповзся під моїм лівим оком. Мене вгатив розряд болю. Я здригнувся.

— Це я маю перепрошувати, — сказав Джеймс. Я переводив погляд з одного його ока на інше. Сірі, наче криця, золоті, мов мед, очі. — Я не знаю, що мене змусило це утнути. Я раніше ніколи не хотів завдати тобі болю.

Пучки пальців у нього були просто крижані.

— Але саме зараз? — сказав я. — Чому?

Його рука безживно повисла вздовж тіла. Він відвернувся й сказав:

— Олівере, я не знаю, що зі мною не так. Мені кортить зробити боляче всьому світу.

— Джеймсе... — я взяв його за руку, розвернув до себе.

Не встигнувши ще вирішити, що робити далі, я раптом відчув на грудях його руку й опустив очі. Його долоня була притиснута до моєї майки, пальці лежали на ключиці. Я чекав, пригорне він мене до себе, а чи відштовхне. Але він просто дивився на власну руку, як на щось химерне, досі не бачене.

СЦЕНА ВОСЬМА

Лютий промчав стрімко. Минула середина місяця, перш ніж я нарешті припинив помилково вказувати в даті на письмових роботах «січень». День показу проміжних семестрових етюдів насувався все швидше — і, попри те, що Фредерік і Ґвендолін були аж напрочуд добросердими, коли розподіляли сцени, ми все одно відчайдушно намагалися не потонути в морі тексту, який треба було вивчити, книг, які слід було прочитати, підручників, які необхідно переглянути, та робіт, які належало вчасно здати. Якось недільного вечора Джеймс, я та дівчата зібралися в бібліотеці, готуючись прогнати сцени, які ми мали показувати на заняттях наступного тижня. Джеймсу й Філіппі дісталися Гамлет і Гертруда; Мередіт і Рен — Емілія — Паламонові.

— От правда, — промовила Філіппа, учетверте затнув-шись на одній і тій самій репліці, — від них що, шматок би відвалився, якби вони дали мені Офелію? Хай яка в мене багата уява, але я все одно недостатньо стара, щоб ти був моїм сином.

— І ще — на горе — мати ви мені[114], — докинув Джеймс.

Філіппа важко зітхнула.

— У чім же це так голосно й брутально

Мене ти винуватити насмів?

— У чім? Цей вчинок брудом укриває

Обличчя скромності, на лицемірство

Чесноту перетворює саму... [115]

Вони продовжили тихенько сваритися. Я відкинувся на спинку канапи та якийсь час спостерігав за тим, як Мередіт розчісує волосся Рен. Видовище було прегарне: світло вогню м’яко грало на їхніх обличчях, підсвічувало вигини вуст і вій.

РЕН: А ти зробила б це за цілий світ?

МЕРЕДІТ: Весь світ — ціна велика аж занадто

За гріх такий дрібний.

РЕН: Не вірю я.

Ніколи б ти такого не зробила![116]

Я знову взявся за нотатник. Текст було розмічено й попідкреслювано чотирма різними кольорами і так безладно всіяно позначками, що серед них важко було побачити оригінал. Якийсь час я бурмотів репліки собі під ніс, голоси інших тихенько шелестіли, зливаючись із шамротінням і потріскуванням полум’я в каміні. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я вже починав нервуватися, аж тут унизу відчинилися двері.

вернуться

113

Вільям Шекспір, «Ромео і Джульєтта».

вернуться

114

Вільям Шекспір, «Гамлет»

вернуться

115

Там само.

вернуться

116

Вільям Шекспір, «Отелло», тут і далі цитовано за перекладом І. Стешенко.