СЦЕНА ДРУГА
Перша вистава «Ліра» минула нівроку. Афіші, виконані в білому та густо-синьому, з’явилися на всіх вільних стінах у кампусі та в місті. На одній з них був Фредерік у білому вбранні, біля його ніг нерухомо тулилася Рен, а під ними напис:
КРАЩЕ НЕ ВСТРЯВАЙ
ПОМІЖ ДРАКОНОМ І ЙОГО ШАЛЕНСТВОМ[119].
На іншій афіші Джеймс самотньо стояв на Мосту, з мечем на поясі — яскравий спалах у темряві. Серед віддзеркалення зірок у нього під ногами були розкидані мудрі слова Блазня:
БОЖЕВІЛЬНИЙ ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ ЛАГІДНОСТІ ВОВКА.
На прем’єрі зала була повна. Коли ми вийшли на поклони, глядачі попідводилися, ніби підхоплені океанським припливом, але оплески не спроможні були заглушити відгомін горя, що бринів у повітрі після трагічної фінальної сцени. Гвендолін сиділа в першому ряду поряд із деканом Голіншедом, на щоках мерехтіли сльози, до носа вона притискала паперову хустинку. Ми повернулися до гримувальні в задушливій тиші.
Вечірку трупи запланували, як завжди, па п’ятницю, хоча всі ми, я цього певен, були не в тому настрої, щоб святкувати. Водночас нам відчайдушно хотілося вдати, буцімто все гаразд — чи щось на кшталт, — і переконати в цьому всіх довкола. Колін, який «вмирав» наприкінці третього акту, зголосився повернутися до Замку й за час, що лишиться до виходу на поклон, підготувати все до нашого повернення.
Мляво вдаючи повагу до кампанії керівництва академії, спрямованої на боротьбу з надмірною пиятикою, ми купили вдвічі менше алкоголю, ніж зазвичай, а Філіппа та Колін дали всім потенційним гостям зрозуміти, що якщо в радіусі кілометра від Замку — чи то від Ллександра — опиняться якісь заборонені речовини, кара буде страшною.
Після вистави перевдягалися ми повільно, почасти через те, що костюми були складні (нас одягли в стилі неокласичного ампіру, у різні відтінки синього, сірого й бузкового), а почасти тому, що погано спали й зараз почувалися надто втомленими, щоб квапитися. Джеймс перевдягнувся швидше, ніж ми з Ллександром, повісив костюм на стійку й, не сказавши жодного слова, вийшов із гримувальні. Коли ми опинилися за за-цником, за Джеймсом уже й слід загув.
— Мабуть, подався до Замку.
— Гадаєш?
— А куди йому ще йти?
— Хтозна. Я вже нічого не загадую наперед.
Ніч була зимна, з неба шугав безжальний вітер. Ми закутались у куртки й швидко рушили до Замку, втягнувши голови в плечі. Вітер так ревів, що музику ми почули лише тоді, коли вже дісталися до самісіньких вхідних дверей. На відміну від минулої вечірки, надворі вогників не було — тільки з вікна кухні соталося тьмяне жовте світло. Нагорі в одному з вікон бібліотеки тремтіла свічка.
Ми увійшли й побачили, що в кухні народу небагато. Відкоркували тільки дві пляшки, більшість наїдків лишалися неторканими.
— Котра зараз? — спитав я.
— Та вже доволі пізно, — озвався Александр. — Узагалі-то народу мало б уже бути більше.
Ми вислухали тихі привітання невеличкої групи гостей, що зібралися біля кухонної стійки, а тоді з їдальні вийшли Рен і Філіппа. Вони перевдяглися для вечірки, але виглядали якимись на диво безбарвними: Філіппа була в чомусь гладенькому сріблясто-сірому, Рен —у блідому й холодному рожевому.
— Привіт, — промовила Філіппа, трохи підвищивши голос, щоб її було чути крізь гуркіт і шурхання музики, яка долинала із сусідньої кімнати. Мотив здавався недоречно бадьорим. — Випити хочете?
АЛЕКСАНДР: Можна й випити. Що там у нас є?
РЕН: Та небагато. Нагорі заникали трохи горілки.
Я: Мене влаштує. Хтось Джеймса бачив?
Всі враз похитали головами.
ФІЛІППА: Ми думали, він повернеться з вами.
Я: Еге ж. Ми теж так думали.
— Може, він знову пішов прогулятися, — припустила Рен. — Мабуть, йому потрібно трохи часу, щоб оговтатися після Едмунда, ти ж розумієш, про що я?
— Еге ж, — повторив я. — Мабуть.
Александр роззирнувся, витягнувши шию, щоб як годиться роздивитися присутніх, а тоді спитав:
— А де Колін?
— У їдальні, — відповіла Рен. — Перед гостями стелиться, на відміну від нас.
Філіппа торкнулася Александрового ліктя.
— Ходімо, — сказала вона, — він на тебе чекав.
Вони вдвох зникли в їдальні.
Рен глянула на мене й усміхнулася. Я не надто переконливо віддзеркалив її усмішку й запитав:
— Гадаю, Мередіт ти не бачила?
— Мені здається, вона має бути десь у саду.