— Не образишся, якщо я залишу тебе?
Вона кивнула.
— Усе гаразд.
Я неохоче полишив її і вислизнув назовні.
Мередіт знову сиділа на столі. Видовище було знайоме й неабияк нагадувало б сумнозвісну листопадову вечірку, якби не те, яким самотнім і безлюдним здавалося подвір’я. Вітер вився навколо мене, силкувався запустити пальці під сорочку та піджак, жбурляв шкірою жмені сиріт. Мередіт зіщулилася, притиснувши до тіла лікті й щільно стуливши коліна. Вона знову вбралася в чорне, але вигляд мала такий, наче зібралася на поминки, а не на вечірку. Її волосся нестримним рудим вихором майоріло навколо обличчя.
Поки я йшов подвір’ям, верховіття шурхотіло над головою, наповнюючи пітьму м’яким посвистом і стукотом. Музика в Замку то накульгувала, то була жвавою і ритмічною; час від часу її заглушував вітер, а тоді вона раптом долинала з-за дерев, наче димно-солодкі пахощі ароматичних паличок. Я сів на стіл поруч із Мередіт. Вона прибрала волосся з обличчя, і пасма заплуталися в неї між пальцями. Спершу в темряві було погано видно, але ніжна шкіра в неї під очима поблискувала, а під віями виднілися дрібні чорні цятки. Вона скидалася на Лахмітницю Енні[120]. Мередіт дихала якось коротко й уривчасто, втягуючи повітря носом, але за винятком цього здавалася спокійною. Відколи я вийшов із будинку, вона на мене навіть не глянула, і я не знав, потішить її мій дотик чи роздратує, тому теж сидів незрушно.
— Усе гаразд? — спитав я, коли вітер на мить ущух. Те саме запитання я поставив Джеймсу у Вежі місяць тому — і я вже знав відповідь.
— Нічого не гаразд.
— Я можу чимось допомогти? — я глянув на власні руки, що, мляві й безпорадні, лежали на колінах. — Я й досі... хочу допомогти.
Знову здійнявся вітер, кинув кілька її локонів мені в обличчя. Вони ковзнули мені по губах, залоскотали носа. Її парфуми на той час я вже добре знав — амбра й жасмин. Щось боляче стислося в грудях. Ще один порив вітру вщух, пасма Мередіт знову впали їй на плечі. Вона колупала край свого келиха короткими обкусаними нігтями, які намарно намагалася замаскувати винно-червоним лаком.
— Олівере, — промовила вона якимось напруженим, жалісливим голосом. — Мені треба тобі щось сказати.
Біль у грудях усе дужчав, рубець на душі погрожував розійтися.
— Гаразд, — сказав я.
Єдина сльозинка прокреслила акварельно-чорну доріжку її щокою. Мені кортіло стерти цю сльозу, поцілувати повіки Мередіт, взяти її за руки, зігріти їх. Натомість я чекав.
Вона раптом підняла голову, витерла очі й скоса глипнула на мене.
— Знаєш, а давай краще завтра поговоримо.
— Серйозно? — спитав я. — Я не...
Її долоня лягла мені на коліно.
— Завтра.
— Гаразд. Якщо ти впевнена.
— Я впевнена, — сказала вона. — Сьогодні давай спробуємо розважитися.
Біль ущух до якогось нудотного, марудного відчуття й ніби провалився кудись у живіт.
— Певна річ, — я вказав у куточок власного ока. — Може, ти хочеш?..
— Так. Дай-но зберу себе з уламків, а тоді знайду тебе, — вона простягла мені майже порожній келих. — Принесеш мені випити?
— Це допоможе?
— Принаймні не зашкодить.
Мередіт зісковзнула зі столу, на мить затримавши руку в мене на коліні. Я провів її поглядом, поки вона йшла через подвір’я. Вітер, що знову здійнявся, куйовдив їй волосся, воно шлейфом розвівалося за нею. Коли Мередіт зникла в будинку, коліщатка в моїй голові нарешті почали обертатися, хоч спершу й повільно. І Що ж такого жахливого вона збиралася мені сказати, що це примусило заплакати навіть її, цю мармурову статую?
Я й раніше мучив себе запитанням: чи не стало вирішальним фактором у моєму рішенні дати Річардові померти радше моє егоїстичне бажання безкарно залицятися до Мередіт, ніж страх перед самим Річардом. Але я ніколи не замислювався про те, що й сама Мередіт, можливо, винна в чомусь так само жахливому — чи навіть гіршому. Останні пів року ніби розщепилися на дрібні скалки споминів: от Мередіт сміється, і зуби її виблискують, відбиваючи світло каміна; от пісок, вода, і мокре простирадло липне до її тіла на пляжі. От вона падає на сцені, з її рукава стікає цівка крові. Руки Мередіт, нерухомо притиснуті до боків, коли вона горлає на Річарда тоді на кухні. Його пальці, що вчепилися в її волосся. Закривавлений клапоть у каміні. Чи могла це зробити Мередіт? Залишити мене, поки я спав у кімнаті, нишком утекти із Замку на пірс і вбити його, потім роздягнутися й повернутися до мене в ліжко? Від самої думки про таке паморочилося в голові. Але це було абсурдно, майже неможливо. Я б точно прокинувся.
120
Лахмітниця Енні — руда ганчір’яна лялька, вигаданий персонаж, створений американським письменником Джоном Груелом (1880-1938) у серії дитячих книжок, які він написав і проілюстрував.