Я відчув, що легеням раптом забракло повітря. Підхопив багор з підлоги й кинувся геть із кімнати, притискаючи долоню до рота; здавалося, я от-от виблюю власне серце.
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
Я стрімголов помчав лісом до ДИМу — точнісінько так, як лише кілька тижнів тому, коли стискав у кулаку закривавлений клапоть тканини. Багор я тримав напереваги, як спис, ноги несамовито сколочували землю, перетворюючи її на місиво. Коли попереду замаячила будівля, я раптом збагнув свою помилку — геть забув про час. Біля входу вже зібралася черга, поціновувачі театру у вечірньому вбранні розмовляли й сміялися, тримаючи в руках глянцеві програмки. Я рвучко пригнувся і якомога непомітніше рушив уздовж підніжжя пагорба, опустивши голову.
Бічні двері, що вели на сходи, рипнувши, прочинилися. Я притримав їх, коли вони спробували були за мною затраснутися, м’яко причинив, а тоді помчав донизу сходами з такою швидкістю, що мало не впав. Поки я проштовхувався захаращеним меблями підвалом, обличчя мені лоскотав піт. Минуло три моторошні хвилини, перш ніж я знайшов приміщення з шафками, і відімкнений замок глипнув на мене своїм єдиним циклоповим оком. Я знову відтягнув убік столик, зняв замок і прочинив дверцята. Кухоль був на місці, його ніхто не чіпав, клятий клапоть лежав на дні, наче зіжмакана серветка. Я кинув багор поруч, зачинив дверцята й, не зважаючи на звуки, які лунали при цьому, заходився їх копати, поки ті не стали врівень. Замок рипнув, коли я проштовхував його назад у завісу, і цього разу я без вагань його заклацнув. Хитнувшись, позадкував на крок, якусь мить дивився на шафку, а тоді знову подибав до сходів; паніка здіймалася від підошв аж до маківки гарячою пропасною хвилею.
Я промчав двома коридорами за сценою, крізь стіни долинав гомін і кроки публіки. За задником мене проминули, прямуючи до лаштунків, двоє другокурсників; коли ми мало не зітнулися, вони почали тицяти в мене пальцями й шепотітися. Я рвучко розчахнув двері гримувальні, і всі підвели на мене очі.
— Де, в біса, тебе носить? — гаркнув Александр.
— Перепрошую! — вигукнув я. — Я просто... потім поясню. Де мій костюм?
— Та ми вже, дідько, вдягли в нього Тімоті, бо гадки не мали, де ти є!
Я розвернувся на п’ятах і побачив Тімоті — другокурсника, який зазвичай грав бунтівного слугу Корнуола. Він схопився на ноги — обличчя блідо-зеленаве, роздруківка з текстом ролі в руці.
— От халепа, вибач, будь ласка, — промовив я. — Тіме, давай-но сюди мої манатки.
— Слава тобі, боже, — видихнув він. — Слава тобі, довбаний ти боже, бо я вже намагався вивчити твій текст...
— Вибач, просто дещо сталося...
Я хутко напнув на себе те, що він квапливо зняв, намагаючись водночас дати раду чоботам, перев’язі й камзолу. Гомін гля-дацької зали у динаміку над нашими головами рипнув і вщух. Пролунав тихий спільний вражений видих, і я зрозумів, що софіти підсвітили нетутешній у своїй величі палац Ліра.
КЕНТ: Я думав, що герцог Альбанський миліший королю за герцога Корнуольського.[122]
ГЛОСТЕР; Усім так здавалось. Але тепер, перед поділом королівства, не зрозуміло, кого він любить більше. Наділи так вирівняні, що важко вирішити, яка частка краща.
КЕНТ: Це ваш син, мілорде?
Я глянув на Александра, який, стоячи навколішки, зашнуровував мені чоботи, поки я намагався впоратися з ґудзиками на камізельці.
— Джеймс уже на сцені? — спитав я.
— Певна річ, — він так сильно смикнув шнурівку, що я мало не поточився, втративши рівновагу. — Не смикайся, чорт забирай!
— А Мередіт? — я потягнувся по шийну хустку.
— Гадаю, вже в кулісі чекає.
— Отже, вона тут, — сказав я.
Він звівся й почав заправляти мені ремінь у шльовки.
— А де їй ще бути?
— Не знаю, — мої пальці були незграбні й тремтливі, я не міг зав’язати навіть звичний вузол. — Минулої ночі вона кудись зникла.
— Потім перейматимешся. Зараз не на часі.
Він надто туго затягнув на мені ремінь і підхопив зі столу мої рукавички. Я глянув у дзеркало. Волосся моє було страшенно скуйовджене, щоки блищали від поту.
— У тебе жахливий вигляд, — зауважив Александр. — Захворів?
— Такий я відчуваю біль у грудях // І між надією та страхом спір, // Що млосно стало від напливу дум[123], — не стримався я.
— Олівере, що...
— Не зважай, — озвався я. — Мені вже час.