Останки найшляхетнішого мужа,
Якого тільки бачили віки!
О, горе тим, хто вашу кров пролив![53]
Я намагався намацати в потемку стіну, притиснувши долоню до вуха. Та сама людина розвернула мене так, щоб я не осів долілиць просто на купу тросів.
— З тобою все гаразд? — пошепки спитав Александр. — Що сталося?
— Він мені у вухо зацідив!
— Коли? — це вже був Джеймсів голос.
— Коли я вдарив його кинджалом, він розвернувся й вгатив мені у вухо ліктем!
Череп мені, наче залізничним костилем, проштрикнув гострий біль. Я опустився на якусь раму й тицьнувся головою в коліна. Тепла долоня лягла мені на потилицю — я не знав, чия саме.
— У мізансцені такого не було, — промовив Александр.
— Та хай йому грець, певно, що не було... — озвався Джеймс. — Олівере, дихай.
Я розтиснув щелепи й вдихнув. Джеймсова долоня зісковзнула мені на плече.
— Він знову викручував тобі руки? — спитав я.
— Так, — Джеймс кинув оком на світло, що соталося з-за портальної куліси. Там, на сцені, Колін завершив свою промову й тепер розмовляв зі слугою.
— Тобто він зумисно всю цю хрінь робить? — спитав Александр. — Він же мені трохи голову з плечей не зніс, коли я його вдарив кинджалом, але я вирішив був, що він просто знову надто захопився...
— Ти Джеймсові руки бачив?
Джеймс цитьнув на мене, але все одно розщепив ліву манжету й закасав рукав. Навіть у потемку тут, за кулісами, сині й пурпурові плями на шкірі були добре помітні. Александр на одному подиху видав довгу непристойну тираду.
Джеймс ледь трусонув рукою, опускаючи рукав.
— Отож-бо.
— Джеймсе... — заговорив я. — Треба щось із цим робити.
Він озирнувся до мене, у світлі, що прозирало зі сцени, обличчя його набуло хворобливого малярійно-жовтуватого відтінку. Вже незабаром мав початися антракт.
— Гаразд, — промовив він. — Але Фредеріка й Ґвендолін ми до цього не залучатимемо.
— Але як тоді?..
Коли нарешті заговорив Александр, голос його нагадував гарчання.
— Якщо йому вже аж так кортить почубитися, дамо йому цю можливість.
Я легенько посмикав себе за мочку вуха. Тихий, тонкий, невідступний дзвін — наче муха дзижчить.
— Александре, — сказав я, — це самогубство.
— Не збагну чому.
— Він кремезніший за нас усіх разом.
— Ні, Олівере, дурню ти такий. Він кремезніший за кожного з нас, — виправив він, багатозначно глянувши на мене.
Світло на сцені раптом згасло, і зала вибухнула оплесками. Навколо відразу почалася метушня. У темряві годі було збагнути, хто є хто, але ми знали, що Річард теж десь тут.
Александр підштовхнув нас із Джеймсом до тросів-противаг, і важкі линви захиталися й застогнали в нас за спинами, наче корабельний такелаж. Александрова рука лещатами стискала моє плече, у вухах гриміли оплески, що лунали там, у залі.
— Слухайте, — почав Александр, — Річард не зможе дати відсіч нам трьом водночас. Завтра, якщо він щось утне, замість убивства ми добряче його відгамселимо.
— Погоджуюся, ось моя рука[54], — промовив Джеймс, повагавшись якусь мить.
Я теж відповів не відразу, повагавшись лише на дещицю секунди довше за нього.
— Я згоден теж56.
Александр стиснув мою долоню:
— І я. Коли ж утрьох ми ухвалили, // Що нам, як хтось наш заперечить вирок? [55]Хай тепер цей виродок казиться скільки влізе.
Він рвучко відпустив нас, коли в залі ввімкнули світло і глядачі з іншого боку завіси почали зводитися. Кілька робітників у чорному — авжеж, наші першокурсники — уже квапилися прибирати розгардіяш після сцени вбивства. Ми втрьох похмуро ззирнулися і більше нічого не сказали, натомість разом рушили до гримувальні. Я йшов за Джеймсом, і мої м’язи поколював той самий неспокій, що й минулого тижня — готовність діяти й тривога.
СЦЕНА СЬОМА
За винятком надмірної Річардової брутальності, прем’єра минула добре, і наступного ранку в усіх коридорах нас засипали компліментами. Вокалісти й інструменталісти трималися осторонь — той, у кого бракувало самовідданості для
такого витонченого мистецтва, як музика, був апріорі нездатним справити на них враження, — але інші витріщалися на нас круглими від захвату очима. Хіба могли б ми пояснити, що стояти на сцені й виголошувати чужі слова так, наче вони твої власні, — це не так прояв мужності, як несамовите прагнення, щоб тебе зрозуміли? Спроба встановити тендітний зв’язок між виконавцем і публікою та повідомити їй щось — бодай щось! — по-справжньому важливе? ...Пояснити це нам було несила, тому ми просто приймали компліменти й привітання з належною — а інколи цілком і повністю удаваною — сумирністю.
54
Вільям Шекспір, «Генріх VI», частина II. Тут і далі цитовано за перекладом В. Гуменюка.