На заняттях ми були не надто зосередженими. Я хіба що краєм вуха слухав Фредерікову лекцію і під час однієї з вправ на рівновагу, які ми виконували під проводом Каміло, виявився таким неуважним, що дозволив Філіппі збити себе з ніг. Александр кинув на мене роздратований погляд — це достеменно означало «зосередься, бовдуре». Щойно нас відпустили, я повернувся до Вежі, з кухлем чаю і «Театром заздрощів»[56] Рене Жирара, сподіваючись відволіктися від надокучливих поганих передчуттів щодо сьогоднішньої вечірньої вистави. На ту мить ніякого співчуття до Річарда я вже не відчував — та безугавна, безмежна ворожість, що він її демонстрував протягом останніх кількох тижнів, справляла враження сильніше, ніж три роки мирного приятелювання, — але я знав, що за кожну спробу відплати нас буде покарано. Будь-який неупереджений спостерігач вважав би це банальним бажанням поквитатися, але, коли я намагався переконати себе, що так воно і є, у вухах лунав тихий Фредеріків голос, нагадуючи мені, що дуелі ставалися і з менш значущих приводів.
Перспектива покарання за нашу ворожнечу з Річардом, яка загрозливим громаддям маяла там, на обрії, була не єдиним, що мене гнітило. На вечір п’ятниці було призначено вечірку для акторського складу; за годину після закінчення вистави більшість студентів театрального факультету Деллекера та
відчайдухи з інших факультетів юрмитимуться на першому поверсі Замку, щоб відсвяткувати вдалий початок і хильнути за успішне завершення. Мередіт і Рен, які востаннє з’являлися на сцені в другій дії, люб’язно зголосилися після антракту приготувати все для нестримної нічної гульби, а потім тихенько повернутися на фінальний поклон. Отже, нам, коли звільнимося, залишиться хіба що віддавати хвалу Діонісові й розважатися.
О пів на шосту я згорнув книжку й спустився до їдальні. Стіл і стільці вже прибрали, щоб звільнити місце для танців. Колонки, нишком запозичені зі звукової рубки, височіли в кутку, кабелі звивалися підлогою, тягнучись до найближчих розеток. Я вийшов із Замку й поволі рушив до ДИМу, охоплений тривожним почуттям, яке щохвилини все дужче скидалося на страх.
Мабуть, коли я прочинив двері до гримувальні, емоції вже яскраво оприявнювалися на обличчі, тому що Александр ухопив мене за барки, потягнув до складу декорацій і встромив мені в зуби вже розкурений косяк.
— Годі вже сіпатися, — сказав він. — Усе буде добре.
(Сумніваюся, що хтось припускався колись більшої помилки.)
Я слухняно затягувався, аж доки від косяка не лишилося хіба сантиметра. Александр забрав його в мене, докурив, обпікаючи пальці, викинув недопалок і повів мене назад до гримувальної. Від мого кепського передчуття лишилася хіба що млява параноя десь у глибині свідомості.
Поки я гримувався, одягався й робив вокальні вправи для розігріву голосу, час минав повільно. Разом із Джеймсом, Александром, Рен і Філіппою ми притулилися до стіни за задником, приклали долоні до діафрагми й заходилися на-виспів декламувати: «Волайте! Вийте! Люди із каміння!».[57] Коли вигулькнув першокурснику навушнику з мікрофоном і повідомив, що в нас п’ять хвилин до виходу на сцену, моя власна уповільнена зйомка зупинилася і все стрімко помчало вперед, наче в прискореній перемотці.
Другокурсники полишали гримувальні й займали свої місця за кулісами, нашвидкуруч застібаючи сорочки й манжети, стрибали коридором, намагаючись на ходу зашнурувати черевики, філіппа затягла мене до жіночої гримувальні та накинулася на мене з гребінцем і тюбиком гелю для волосся. Тим часом увімкнулися прожектори, а з тріскотливих динаміків за сценою вже доносилися перші репліки вистави.
ФЛАВІЙ: Розходьтеся, нероби, по домівках!
Яке сьогодні свято?[58]
Філіппа легенько плеснула мене по чолу.
— Олівере, агов!
— Та що таке, хай йому?
— Усе готово, вимітайся... — вона дивилася на мене згори вниз, насупивши брови й упершись рукою в стегно. — Що це з тобою?
— Вибач, — пробурмотів я, вибираючись із крісла. — Дякую, Піп.
— Ти що, накурився?
— Ні.
— Брешеш?
— Так.
Філіппа підтиснула губи й похитала головою, але не стала далі читати нотацій. Я був не зовсім при собі, але й не сказати, що зовсім під кайфом, і вона, мабуть, розуміла, що винний у цьому Александр. Я вийшов із жіночої гримувальні і якийсь час тупцяв у коридорі, аж доки повз не промчав Річард, завваживши на мене не більше, ніж на колір стін. Я попростував за ним, тримаючись позаду десь на пів кроку, ступив у сліпуче світло софітів і якомога щиріше виголосив:
56
Збірка ссеїв про Вільяма Шекспіра французького історика, філософа в галузі соціальних наук, літературознавця й культуролога Рене Жирара.