Обличчя у Філіппи було бліде й змарніле.
— Одягайся, — наказала вона. — Обоє вдягайтеся. І спускайтеся до пірса. Просто зараз.
З цим вона й пішла — швидким кроком, похнюпившись. Я ще мить стовбичив у дверях, здивований тим, що так і не почув від неї жодного ущипливого коментаря. Щось було не так — аж настільки не так, що на тлі цього те, що я прокинувся deshabille[62] в кімнаті Мередіт, не мало тепер жодного значення. Я знову зачинив двері й почав збирати свій розкиданий по підлозі одяг.
— Мередіт, — гукнув я наполегливо. — Прокидайся.
Удвох ми рушили до пірса — спантеличені, напівсонні.
— Що, в біса, відбувається? — спитала вона. — Ще ж навіть не розвиднілося.
— Не знаю, — відповів я. — Філіппа здалася мені засмученою.
— Чим саме засмученою?
— Вона не сказала.
Зашпортуючись у досвітній темряві, ми спустилися хиткими дерев’яними сходами, вбудованими у схил пагорба. М’яка, якась притлумлена остуда, наче снігова ковдра, огорнула мене й змусила затремтіти, навіть попри те, що я натягнув светра й куртку. Сходинки були всипані рінню та якимось гілляччям, тому перечепитися можна було завиграшки. Через не я пильно дивився собі під ноги, аж доки не здолав останню сходинку, ступивши на рівне. Лише тоді я підвів очі. Кілька впертих зірок і досі піддивлялися за нами з неба, що було майже таким самим темним, як покручене чорне верховіття дерев. Я зволікав якусь мить, поки очі призвичаювалися до цього похмурого передранішнього світу. Тіні потроху набирали обрисів і нарешті згуснули в Джеймса, Александра, Рен і Філіппу — усі вони стояли на пірсі, дивлячись у воду. За їхніми спинами я нічого не бачив, не видно було, на що саме вони витріщаються.
— Що там? — спитав я. — Агов, народе!
Александр єдиний озирнувся до мене. Він похитав головою — ледь помітно, наче надсилу.
— Що відбувається? — спитала Мередіт.
Нарешті в її голосі вчулася тривога.
Я проштовхався повз Джеймса й Рен, і Переді мною тепер був обшир озера з оповитими туманом берегами. Там, де поверхня води мала бути гладенькою, наче скло, дрібні брижі шелестіли навколо моторошної блідої постаті, що наполовину занурилась у воду. Річард погойдувався горілиць, з неприродно вивернутою шиєю і роззявленим ротом. Застигле обличчя здавалося грецькою маскою страждання. Навколо його голови розповзалася густа темна кров — ринула з понівечених кісток і плоті там, де колись були очниця й вилиця. Зараз вони тріснули й розбилися, наче яєчна шкаралупа.
Ми стояли на пірсі, заціпенілі й мовчазні, і під нами припинила обертатися Земля. Жахлива тиша пройняла шість наших теплих живих тіл і Річарда — оте незрушне, неживе щось, — забравши нас у спільний нездоланний полон. Аж тоді пролунав якийсь звук, ледь чутний стогін; Річард кволо простягнув до нас руку, і цілий світ раптом зірвався з місця. Рен затиснула долонями рота, придушуючи крик, а Джеймс схопив мене за руку.
— Боже милий... — він похлинувся цим останнім словом. — Він іще живий...
ДІЯ ТРЕТЯ
ПРОЛОГ
Ми з Колборном удвох виходимо на полуденне світло. День здається якимось первісним, доісторичним, і сліпуче сонце сяє за тонкою облямівкою хмар. Окулярів немає в жодного з нас, і зараз ми мружимося від світла, геть-чисто невдоволені новонароджені немовлята.
— Куди тепер? — питає він.
— Я хотів би прогулятися берегом озера.
Іду моріжком, Колборн рушає слідом за мною. Він переважно мовчить, просто слухає. Час від часу його обличчя відгукується на щось, почуте від мене: він ледь зводить брови чи кутик вуст смикається. Він поставив кілька запитань, переважно уточнював якісь дрібнички, на кшталт «а коли саме це було?». Послідовність подій у моїй голові чітка, але пояснити її комусь — завдання нівроку, теоретично дуже просте, але насправді таке, що вимагає неабияких зусиль. Це чимось схоже на спробу скласти ланцюг із кісточок у доміно. Одна подія неминуче тягне за собою іншу.
Дорогою до лісу ми мовчимо. Дерева вищі, ніж я був запам’ятав, — мені вже не доводиться пригинатися, щоб маківкою не чіпляти гілки. Я замислююся про те, на скільки дерево виростає впродовж десяти років, тягнуся, щоб помацати кору, наче оцей вузлуватий стовбур — плече старого приятеля, з яким я мимохідь вітаюся. Але ні ж бо: у мене немає старих приятелів, за винятком Філіппи. Якої думки тепер про мене всі інші? Не знаю, я з ними ще не бачився.