З хащів виходимо на берег. Він зовсім не змінився. Біла рінь, що нагадує сіль, довжелезні вервечки бувалих у бувальцях лавок. Повітка, де колись на Гелловін Джеймс обливав мене бутафорською кров’ю, похилилася — це тепер така собі Пізанська вежа в мініатюрі.
Колборн ховає руки до кишень і дивиться на воду. Звідси ледь видно інший берег — тьмяну смугу між деревами та їхніми відображеннями в озерній гладіні. Вежа стирчить над лісом, наче якась казкова фортеця. Я відраховую три вікна збоку, щоб знайти те, що колись було навпроти мого ліжка, — вузьку чорну шпарину в сірій кам’яній стіні.
— Тієї ночі було зимно? — питає Колборн. — Щось я не пригадую.
— Так, доволі зимно... — я розмірковую, чи зберігся той просвіт у верховітті над садом, а чи гілки сплелися й сховали його. — Принаймні мені так здається. Ми всі тоді пили, а пиячили ми завжди надміру, так наче хтось саме цього від нас очікував. Культ надмірностей: алкоголь, наркотики, секс і кохання, гордість, заздрість і помста. Ні в чому не знали міри.
Колборн хитає головою.
— Щоп’ятниці в мене не виходить заснути — лежу й розмірковую, які ще дурості утне якийсь підпиткуватий хлопак і чому саме вранці мені доведеться давати раду.
— Вже не доведеться.
— Так, і справді. Тепер перейматимуся виключно через власних малих.
— Скільки їм?
— Чотирнадцять, — відповідає він якось так, начебто сам собі не йме віри. — Цієї осені йдуть до старшої школи.
— У них усе буде добре, — кажу йому я.
— Звідки ти знаєш?
— Бо в них кращі батьки, ніж були в нас.
Він усміхається, розмірковуючи, чи, бува, не знущаюся я. Відтак киває в бік Замку.
— Хочеш, підемо на південний берег?
— Поки що ні... — я сідаю на пісок і дивлюсь на нього знизу вгору. — Це довга історія. Вам іще багато чого не відомо.
— У мене цілий день попереду.
— Що, так і стовбичитимете аж до сутінків?
Він кривиться, але все ж таки опускається на пісок поруч зі мною; з озера дме вітерець.
— Отже, — каже він. — Скільки з того, що ти розповів мені про ту ніч, було правдою?
— Усе, — відповідаю я, — певною мірою.
Пауза.
— Ми що, знову гратимемо в цю гру?
— А я // В безчесті чесний, у брехні правдивий... [63] — озиваюся до нього.
— А я ж бо вважав був, що у в’язниці з тебе вибили цю дурню...
— Тільки завдяки цій дурні я там і вижив.
Упевнений, є одна річ, якої Колборн ніколи не збагне: мова потрібна мені, як їжа, для того, щоб жити, — лексеми, морфеми, фрагменти значень підживлюють мене розумінням того, що так, і справді на позначення всього цього існує якесь слово. Хтось і раніше це відчував.
— Чому ти просто не розповіси мені, що саме тоді сталося? Без оцієї вистави? Без цих своїх поетичних витребеньок?
— Для нас усе було виставою... — Легенька, не призначена для інших усмішка заскочує мене зненацька, і я опускаю очі, сподіваючись, що він не помітить. — Для нас усе було поетичним...
Колборн якийсь час мовчить, а тоді каже:
— Твоя взяла. Розповідай як заманеться.
Я дивлюся понад озером на верхівку Вежі. Якийсь великий птах — можливо, яструб — поволі, ліниво кружляє понад деревами — вишуканий чорний бумеранг на тлі сріблястого неба.
— Вечірка розпочалася близько одинадцятої. До першої години ночі ми всі налигалися, і Річард найдужче. Розбив склянку, перерахував зуби якомусь хлопу. Відбувалася якась огидна дурня, усе пішло шкереберть. А о другій я був нагорі, у ліжку з Мередіт.
Навіть не дивлячись на Колборна, я відчуваю, що він розглядає мій профіль, але не зводжу на співрозмовника очей.
— То це правда? — питає він, і я зітхаю, роздратований ноткою подиву в його голосі.
— А хіба мало було свідків?
— Двадцять налиганих ущент підлітків на вечірці, лиш один із яких і справді щось бачив...
— Ну, він же не сліпий.
— Отже, між вами таки щось було.
— Так, — кажу я. — Між нами таки щось було.
Не знаю, про що розповідати далі. Певна річ, Мередіт повністю підкорила мене. Вона, наче богиня Афродіта, вимагала всезагального захоплення й обожнювання. Але що то була за слабкість, яку вона раптом відчула до мене, дрібної ручної тваринки? Просто-таки незбагненна таємниця.
Поки я розповідаю про все Колборнові, у моєму животі звивається хробачком відчуття провини. Наші стосунки викликали особливу цікавість, але Мередіт відмовилася свідчити під час суду наді мною, уперто наполягаючи, що вона буцімто не пам’ятає нічого з того, про що всім аж так кортіло дізнатися. Декілька тижнів на неї полювала преса, і ця увага виявилася надмірною навіть для Мередіт. Коли мені винесли вирок, вона повернулася до своєї квартири на Мангеттені й десь із місяць сиділа там безвилазно. (Її брат, Калеб, потрапив до новин ще до того, як туди вскочила вона, коли зламав якомусь папараці щелепу портфелем. Після цього ті стерв’ятники втратили до них цікавість, а я почав ставитися до Калеба значно приязніше.)