— Як гадаєте, що буде з «Цезарем»? — спитав Александр, коли йому стало остаточно несила терпіти тишу.
— Скасують, — озвалася Філіппа. — Знайти когось йому на заміну було би просто непристойно.
— Тобто на те, що «шоу має тривати», у цьому випадку начхати, так?
Я спробував — на одну жалюгідну мить — уявити, що хтось, будь-хто, перебере на себе Річардову роль. Із глибини пам’яті луною озвалися колишні погрози Ґвендолін змусити мене вивчити його репліки й замінити Річарда. Сама думка про це тепер спонукала мене зіщулитися, викликала опір.
— Але ж направду... — сказав я, злякавшись, що зірвуся на крик, якщо негайно не опаную свій голос. — Ви що, дійсно хотіли б повернутися на сцену без нього?
Хтось похитав головою; усі мовчали. Аж тут...
— Слухайте, це тільки мені здається... — почав Александр, — ...чи у всіх сьогодні найдовший день у житті?
— Ну... — озвався Джеймс, — ...у Річарда — точно ні.
Александр із роззявленим ротом витріщився на нього широко розплющеними очима.
— Джеймсе, — промовила Мередіт, — якого дідька?
Філіппа з присвистом видихнула, помасажувала чоло.
— Не варто, — сказала вона, а тоді підняла очі й обвела нас поглядом. — Не варто одне з одним сваритися й гиркатися. Не через це... «Запізнілий жаль // Минулого не верне. Що зробили, // Того не переробиш, друже мій»[69].
Александр зайшовся кволим безрадісним сміхом, який мені зовсім не сподобався.
— «Лягай, лягай, лягай!»[70] — пробурмотів він. — Хай йому грець, мені треба перекурити. І нащо тільки вони втелющили ту медсестру під дверима?
Александр зіп’явся на ноги, покрутився на місці, рухаючись швидко й нервово, як завжди, коли його щось засмучувало. Відтак заходився тинятися кімнатою безцільним зигзагом. Узяв кілька випадкових нот на роялі, тоді почав розчахувати дверцята шаф і порпатися на книжкових полицях.
— Що це ти робиш? — спитала Мередіт.
— Пійло шукаю, — озвався він. — Має ж тут бути якась ничка. Останнім у цій кімнаті зупинявся той хлоп, що написав книгу про Ніцше. Власною дупою закладаюся, що він алконавт.
— Як тобі взагалі може зараз кортіти хильнути? — спитав я. — У мене після вчорашнього й досі алкоголь аж у вухах хлюпає.
— Так отож... Клин клином вибивають... Ось! — він виринув із надр шафи в глибині кімнати, тримаючи в руці пляшку чогось бурштинового. — Хто буде бренді?
— Давай, — сказала Філіппа. — Може, попустить трохи.
Александр знову занурився з головою в шафу, звідти дзенькнули келихи.
— Хтось іще?
Рен промовчала, але, на мій подив, Джеймс і Мередіт одночасно промовили:
— Так, будь ласка.
Александр повернувся з пляшкою в одній руці й кособокою пірамідкою з чотирьох келихів у іншій. Він хлюпнув собі стільки бренді, що вистачило би спалити Холл на попіл, потім передав пляшку Філіппі.
— Не знаю, скільки тобі, — сказав він. — Особисто я планую так налигатися, щоб заснути.
— Не впевнений, що взагалі ще засну, — озвався я.
Понівечене Річардове обличчя — яскраве, наче карнавальна маска, — вигулькувало перед очима щоразу, як я їх заплющував.
Джеймс, який дивився у вогонь і гриз ніготь, виголосив:
— Мені здалось, що крик стояв: «Не спіть!»[71].
— Де спатимемо? — спитала Мередіт, не зважаючи на нього. — Кімнат лише три.
— Власне, ми з Рен можемо лягти в одній, — відповіла Філіппа, скоса глянувши на неї. Мередіт вдала, буцімто не чує.
— Хто до мене? — спитав Александр. Якусь мить чекав на відповідь, але так її й не отримав. — Та не зголошуйтеся всі відразу, ви що?
— Залишуся тут, — промовив я. — Мені однаково.
— Котра зараз? — поцікавилася Мередіт.
Вона зі страдницьким виразом обличчя піднесла склянку до губ, наче цей простий рух виявився для неї неймовірно важким завданням.
Філіппа примружилася, вдивляючисьу прямокутний бронзовий годинник на столику, що стояв біля неї.
— Чверть на десяту.
— Всього лише? — здивувався я. — А таке враження, наче вже за північ...