— Враження таке, що в нас нині Судний день... — Александр зробив величезний ковток бренді, скреготнув зубами, проковтнув напій і знову потягнувся по пляшку. Наповнив склянку майже по вінця, зіп’явся на ноги, міцно стиснувши її в руці. — Я пішов спати, — виголосив він. — Якщо хтось вирішить, що йому не до снаги ночувати у вітальні... то всі в курсі: мені байдуже, з ким. Добраніч.
Він вийшов із кімнати, наостанок якось коротко, дерев’яно нам вклонившись. Я провів його поглядом і зіперся головою на руку, не дивуючись тому, наскільки вона важка. Виснаження кволо струміло венами, притлумлюючи всі інші відчуття. У тому вогкому досвітньому напівпотемку, дивлячись на те, як помирає Річард, я відчував радше полегшення, ніж розпач. Зараз, коли знову споночіло, — після всього, що ми зробили й сказали протягом тих довгих гіпнотичних годин, які тепер відділяли нас від ранку, — я почувався надто втомленим для смутку чи жалощів. Можливо, їх не було, тому що я й досі не міг повірити. Я був майже готовий до того, що от зараз Річард із гуркотом розчахне двері, витираючи бутафорську кров з обличчя, і зайдеться жорстоким реготом — мовляв, незлецьки я вас ошукав!
Філіппа допила бренді. Звук, із яким вона поставила келих на стіл, змусив мене підвести очі.
— Я теж піду, — промовила вона, спинаючись на ноги. — Хочу якийсь час просто полежати, хай навіть заснути не вдасться. Рен? Чому б тобі теж не лягти?
Рен ще кілька секунд не рухалася, відтак наче ожила, встала з крісла. Очі її були тьмяними, погляд — розфокусованим. Вона прийняла простягнуту руку Філіппи і слухняно рушила за тою.
— Ти спатимеш тут? — спитала Мередіт, коли вони пішли.
Вона зверталася до мене, ніби Джеймса поруч не було. Він не відреагував, узагалі ніяк не дав знати, що її чує.
Я кивнув:
— Третя спальня твоя.
Вона випросталася — повільно, обережно, наче в неї нило все тіло.
— Ідеш спати? — спитав я.
— Так, — кивнула вона. — І сподіваюся не прокинутися.
Мене ніби голкою пройняв перший проштрик справжнього смутку, але ніякого стосунку до Річарда він не мав — узагалі ніякого. Я хотів щось сказати, але не годен був дібрати доречного слова, тому так і сидів на канапі мовчки, незрушно, аж поки Мередіт не вийшла з кімнати. Келих бренді залишився наполовину недопитим. Коли за нею зачинилися двері, я видихнув, осів на подушки й провів руками по обличчю.
— Вона це несерйозно, — промовив Джеймс.
Я насупився, не прибираючи долонь від обличчя.
— Це ти мене зараз заспокоїти намагаєшся чи ушпигнути?
— Я нічого такого не намагаюся зробити, — озвався він. — Не гнівайся на мене, Олівере. Я зараз цього не витримаю.
Я видихнув і нарешті відсунув долоні.
— Вибач. Я не гніваюся. Я просто... не знаю. Спустошений якийсь.
— Нам треба поспати.
— Що ж, можемо спробувати.
Ми лягли — я на одну канапу, Джеймс на іншу, навіть не шукаючи ковдр і нормальних подушок. Я підсунув під голову якийсь декоративний валик і накинув на ноги плед. Джеймс на іншій канапі зробив те саме — відволікся хіба, щоб допити свій бренді й залишок із келиха Мередіт. Коли він обла-штувався, я вимкнув лампу, яка стояла позаду мене на столі, але кімнату й досі підсвічувало полум’я каміна. Воно потроху згасало, перетворюючись на дрібні жовтогарячі пуп’янки, що мерехтіли між дровинами.
Я дивився на дерево, яке чорніло, кришилося й розсипалося, і в мене стискалися легені, відмовляючись всотувати достатню кількість повітря. Як швидко, як раптово геть усе пішло шкереберть. Коли це почалося? Точно не з нас із Мередіт, сказав я собі; усе почалося за кілька місяців до того. З «Цезаря»? З «Макбета»? Точку відліку визначити було просто неможливо. Я зіщулився, не в змозі позбутися відчуття, що величезний невидимий тягар тисне на мене, геть-чисто кам’яна брила. (То був велетенський демон на ймення Провина, який уже підкрався до мене. Тоді я ще не був із ним знайомий, але впродовж наступних місяців він забиратиметься мені на груди щоночі й сидітиме, вишкірившись просто в обличчя, — мерзенна нічна почвара, що ніби зійшла з картини Фюзелі[72]6.)
Вогонь прогорів до жарин, світло повільно полишало кімнату, витікаючи крізь шпарини. Від нестачі кисню в мене запаморочилося в голові, я почав відключатися, і це більше скидалося на задуху, ніж на засинання.
До життя мене повернув чийсь шепіт:
— Олівере!
Я сів і закліпав у темряві, вдивляючись туди, де лежав Джеймс, але це говорив не він.
— Олівере, агов!
У чорному проваллі дверного прорізу блідою тінню виринула Мередіт. Голова її, наче квітковий бутон, набубнявілий після зливи, прихилилася до одвірка, і на якусь химерну мить я замислився, скільки ж важать її локони, чи відчуває вона їх, коли ті звиваються за спиною.
72
6 Генріх Фюзелі (1741—1825) — швейцарський та англійський живописець, графік, історик і теоретик мистецтва, автор знаменитої серії картин на гему нічних жахіть.