Вона замовкла, а тоді зійшла з кону. Дехто з присутніх почав невпевнено, журливо всміхатися, але не ми. Ми так міцно трималися за руки, що не відчували їх. Рен повернулася на своє місце, ноги в неї підтиналися. Вона важко опустилася між тіткою та дядьком, ще кілька секунд сиділа, виструнчившись, а тоді раптом осіла дядькові на коліна. Він схилився, закриваючи собою Рен, спробував затулити її руками, але вже за мить плечі в обох так трусилися, що важко було зрозуміти, хто саме з них ридає.
СЦЕНА СЬОМА
Імпровізована поминальна вечеря відбулася в «ШексBEER». Усім нам конче треба було випити, і жодному не хотілося повертатися до самотнього Голсворт-Гаусу. За нашим столиком було на диво малолюдно. Звичний Річардів стілець порожнював (усі уникали навіть дивитися на те місце, де йому належало б сидіти). Рен уже вирушила до аеропорту, а інші підходили переважно для того, щоб висловити співчуття й здійняти келих на спомин про Річарда, і відразу квапливо йшли. Ми самі здебільшого мовчали. Александр заплатив за цілу пляшку «Джонні Вокер Блек Лейбл», і тепер вона, відкоркована, височіла посеред столу, а її вміст поступово зменшувався, аж доки рідини лишилося хіба на пару сантиметрів.
АЛЕКСАНДР: Коли Каміло по нас приїде?
ФІЛІППА: Уже скоро. Чи в когось із вас рейс іще до дев’ятої? Ми всі похитали головами.
АЛЕКСАНДР: Джеймсе, ти коли будеш на місці?
ДЖЕЙМС: О четвертій ранку.
ФІЛІППА: І батько приїде по тебе так рано?
ДЖЕЙМС: Ні. Візьму таксі.
МЕРЕДІТ: Александре, а ти взагалі куди їдеш?
Александр: До зведеного брата у Філлі. Біс його знає, де нині моя матінка. А ти?
Вона погойдала в руках келих, спостерігаючи за тим, як водяві рештки скотчу просочуються між підталими кубиками льоду.
— Батьки в Монреалі з Девідом та його дружиною, — сказала вона. — Тож у квартирі будемо тільки ми з Калебом, якщо він колись надумає повернутися з роботи.
Я хотів якось розрадити Мередіт, але не зважувався до неї доторкнутися, не привселюдно. На груди тиснув якийсь тягар, наче жахи й потрясіння цих останніх днів надірвали мені серце.
Я: Щось у нас найдепресивніші у світі плани на свята.
ДЖЕЙМС: Думаю, Рен іще гірше.
АЛЕКСАНДР: Господи, та дідько б тебе взяв лише за те, що ти промовив це вголос.
ДЖЕЙМС: Просто глянув на ситуацію під іншим кутом.
МЕРЕДІТ: Як гадаєте, вона повернеться після канікул?
Запала важка тиша.
— Ти про що? — голосно спитав Александр.
Мередіт відкинулася на спинку, глянула на сусідній стіл.
— Ну, самі поміркуйте, — заговорила вона, десь учетверо тихіше за нього. — Вона що, поїде додому, поховає кузена, три дні тужитиме за ним, а потім полетить за океан, на іспити й прослуховування? Такого стресу вона може не пережити... — Мередіт знизала плечима. — Можливо, Рен не повернеться. Може, закінчить наступного року чи взагалі полишить навчання... Не знаю.
— Вона тобі щось казала? — різко спитав Джеймс.
— Ні! Вона просто... На її місці я б не захотіла отак відразу повертатися до академії. А ви?
— Божечки... — Александр провів долонями по обличчю. — Я навіть про це не думав...
Власне, про це ніхто, за винятком Мередіт, не думав. І тепер ми втупилися кожен у свій келих, відчуваючи, як від сорому пашать щоки.
— Рен має повернутися, — промовив Джеймс, дивлячись то на мене, то на Мередіт, наче хтось із нас міг якось його розрадити. — Вона мусить.
— Можливо, для неї самої це не найкращий варіант, — озвалася Мередіт. — Може, їй треба перепочити. Від Деллеке-ра... і від нас усіх.
Джеймс на мить завмер, а тоді звівся й пішов, не промовивши жодного слова. Александр провів його похмурим поглядом.
— П’ятеро солдатиків правом захопились, // Засудили одного — четверо лишилось...[78] — промовив він.
СЦЕНА ВОСЬМА
Будинок в Огайо, де жила моя родина, я навідувати не любив. Це був один із дванадцяти майже однакових будинків (усі з вагонки, пофарбованої в ледь відмінні відтінки бежевого) на тихій вулиці в передмісті. Кожен із цих будиночків мав власну чорну поштову скриньку, сіру під’їзну доріжку і смарагдово-зелений моріжок, усіяний маленькими круглими кущами самшиту, деякі з яких уже були оповиті різдвяними гірляндами.
78
Рядок із відомого віршика про десять солдатиків із повісті Агати Крісті «І не лишилось жодного». Цитовано за перекладом Н. Хаєцької.