— Мені подобається, — сказав Джеймс. — Затишно.
Власна Джеймсова кімната в Каліфорнії мала такий вигляд, наче її вирізали з журналу про декорування для заможних бібліотекарів.
— Та ну, не дуже...
Я сів у ногах ліжка і тепер спостерігав за тим, як він ніби всотує в себе довколишній інтер’єр. Джеймс здавався тут якимось недоречним — але не в поганому сенсі, а так, наче він студент, який помилився аудиторією і раптом виявив, що новий предмет по-справжньому його зацікавив. Водночас я не міг не завважити, який він виснажений. Джеймс горбився, pv-ки висіли батогами. Светр був увесь зім’ятий, наче він у ньому спав. На додачу він не поголився, і легка тінь щетини на підборідді здавалася болісно незвичною.
— Просто ідеально, — підсумував Джеймс.
— Що ж, почувайся як удома. Тільки от... не зрозумій мене зараз хибно, ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити... але, на бога, звідки ти тут узявся?
Він зіперся на край мого столу.
— Мені конче треба було злиняти з дому, — сказав він. — Удень самотою тинятися будинком, увечері навшпиньки перед батьками ходити... Я вже просто не годен був усе те витримувати. До Деллекера повернутися не міг, тому полетів у Чикаґо, але там було так само паскудно. Думав сісти на автобус до Броудвотера, але такого рейсу не було, тож я приїхав сюди.
Він похитав головою.
— Пробач, треба було перед тим зателефонувати.
— Не кажи дурниць.
— Вітаєм, герцогу! Ти воскресив нас![82]
— Тільки не ображайся, але щось у тебе кепський вигляд як на воскреслого, — сказав я. — Відверто кажучи, ти якийсь пошарпаний.
— Ніч була довга.
— Тоді давай лягати. Поговорити зможемо вранці.
Він кивнув, утомлений погляд засвітився вдячністю. Я витріщався на нього, і мій мозок на мить ніби вимкнувся, залишилося тільки одне безглузде запитання: чи він колись раніше так на мене дивився?..
— Де саме? — спитав він.
— Що?.. А, так... Може, ляжеш тут, а я тоді переберуся на канапу внизу.
— Я не збираюся зганяти тебе з власного ліжка.
— Ти більше потребуєш сну, ніж я.
— Та ну, можна ж просто... Хіба ми тут у тебе вдвох не помістимося?
Мої синапси знову вимкнулися. Джеймсове обличчя було почасти спантеличеним, почасти вичікувальним і таким хлоп’ячим, що тієї миті він уперше за кілька тижнів був схожий на себе самого. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд у вікно, і до мене нарешті дійшло, що він чекає на відповідь.
— Чому б і ні... — видушив я.
Його губи ніяково смикнулися натяком на усмішку.
— Не така ми вже й дивна парочка, еге ж?
— Еге ж.
Я дивився, як він, нахилившись, розшнуровує черевики, потім і сам зняв шкарпетки та стягнув штани. Глипнув на годинник на тумбочці біля ліжка. Третя ночі. Я спохмурнів, вираховуючи, скільки ж часу він провів у автобусі. П’ять годин? Шість?
— Тобі як більше до вподоби? — спитав Джеймс.
— Що?
— З якого боку ліжка?
— А, ти про це... Не має значення.
— Гаразд.
Він склав джинси й повісив їх на спинку стільця біля письмового столу, потім зняв светра. Його зап’ястки й передпліччя досі були поцятковані бляклими тінями синців.
Я нерішуче опустився на ближчий край ліжка й заскочив себе на тому, що раптом згадав літо, яке ми провели в Каліфорнії, — як ми по черзі сідали за кермо старого BMW, яке колись належало Джеймсовому батькові, як дісталися узбережжям до якогось сірого, оповитого серпанком туману пляжу, налигалися там білого вина, накупалися голяка й заснули на піску.
— Пам’ятаєш ту ніч у Дель-Норте... — почав я, — ...коли ми вирубилися на пляжі?
— Л потім прокинулися вранці й виявили, що наш одяг зник?
Він підхопив нитку розмови так швидко, що я зрозумів: він, мабуть, і сам про це думав. Я ледве не розсміявся й озирнувся до нього. Джеймс саме відкинув ковдру, і очі в нього блищали яскравіше, ніж доти.
— Я й досі сушу собі мізки, що тоді сталося, — сказав я. — Як гадаєш, чи могло наше шмаття просто віднести геть припливом?
— Радше вже знайшовся хтось із почуттям гумору і вмінням пересуватися абсолютно нечутно. І цьому комусь припала до серця думка змусити нас простувати до автівки голяка.
— Дивно, що нас тоді не заарештували.
— У Каліфорнії? Та ну, там це дрібничка.
Раптом ота стара історія — вода, сірий досвіток, Джеймсові слова «там це дрібничка» — здалася мені аж надто знайомою, розбурхуючи нещодавні спогади. Він відвів очі, і я зрозумів, що обоє знову думаємо про одне. Ми залізли в ліжко, поперекладали подушки і вдали, ніби нам зручно, —усе це в збентеженій тиші. Я лежав горілиць, і мене проймав розпач від того, що десять-п’ятнадцять сантиметрів між нами раптово наче перетворилися на сотні кілометрів. Той жалюгідний страх, що охопив мене під час заупокійної відправи, справджувався: навіть смерть не завадить Річардові нас мордувати.