— Можна я вимкну світло? — спитав Джеймс.
— Так, звісно, — озвався я, тішачись, що ми нарешті думаємо про різне.
Він вимкнув лампу, і зі стелі на нас ринула темрява. А разом із нею прийшла тиха, дурнувата паніка — я більше не бачив Джеймса. Я насилу стримав бажання негайно почати
обмацувати ліжко, доки не знайду його руку. А тоді заговорив, просто щоб почути відповідь.
— Знаєш, про що я згадую увесь час? Ну, коли думаю про Річарда?
Відповів він після довгої паузи, наче йому не хотілося цього знати:
— Про що?
— Про горобця з «Гамлета».
Я відчув, як він ворухнувся.
— Так, ти вже казав. Що буде, те й буде[83].
— Ніколи не розумів цей монолог, — сказав я. — Тобто ні, маю на увазі, що я його розумію, але він якийсь безглуздий... Так довго намагатися звести рахунки й відновити бодай якусь справедливість... І от маєш, Гамлет раптом виявляється фаталістом.
Матрац під Джеймсом знову ледь гойднувся. Мабуть, він повернувся до мене, але в кімнаті було занадто темно.
— Мені здається, ти його чудово розумієш. Для Гамлета тепер геть усе безглузде. Увесь його світ розвалюється на шматки, і коли він усвідомлює, що не може цього зупинити, не може все якось виправити, не може нічого змінити... йому лишається одне.
Мої очі звикали до темряви так повільно, що це починало дратувати.
— І що ж саме?
Джеймсова тінь знизала плечима в потемку.
— Зняти із себе відповідальність. Просто звинуватити в усьому долю.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Наступного ранку я повертався до тями поступово, погойдуючись на поверхні сну, якийсь час навіть не розплющуючи очей. Щось лоскотало мені плече, і я раптом згадав: Джеймс. На відміну від кількох ночей, які я провів, лежачи поряд із Мередіту Голсворт-Гаусі, зараз я миттєво, неймовірно гостро усвідомив його присутність.
Я розплющив одне око, не впевнений, варто відсунутися чи ні. Джеймса будити не хотілося. Вночі він перекотився до мене, і зараз його голова пригорнулася до мого плеча, а дихання лоскотало мені руку.
Несподівана, химерна думка про те, що я не хочу відсуватися, сяйнула мені з дивовижною яскравістю сонячного променя, що впав навскіс просто в очі. Тепла сонна важкість Джеймса в ліжку біля мене сприймалася природно, з нею було зручно, сотте il faut[84]. Я лежав дуже тихо, сам не знаючи, на що чекаю, і врешті-решт поволі знову задрімав.
Цього разу спав я не так довго й недостатньо глибоко, щоб мені щось наснилося. Здавалося, минуло лише кілька секунд — а я вже прокинувся з непевним відчуттям, що десь поряд звучать стишені голоси. Шепіт потроху набрав сили, а тоді сягнув найвищої точки, вибухнувши квапливо придушеним сміхом. Я підвівся на ліктях. Джеймс ледь поворухнувся поруч, але ще не прокинувся до пуття. Я шалено закліпав і, коли очі призвичаїлися до яскравого ранкового світла, люто витріщився на сестер. Вони, обидві в піжамах, тупцяли у дверях. Лія прикусила нижню губу й далі тихенько хихотіла. Керолайн прихилилася до одвірка й тепер шкірилася, роздивляючись мене. З-під мішкуватого світшота з логотипом університету Огайо стирчали кістляві ноги — геть-чисто сірники.
— Ану вимітайтеся звідси обидві, — наказав я.
Лія засміялася вже вголос. Джеймс розплющив очі, примружився, вдивляючись у мене, а відтак, простеживши за напрямком мого погляду, озирнувся до дверей.
— Раночку, чи що, — промовив він.
КЕРОЛАЙН: Познайомиш нас зі своїм хлопцем, Олівере?
Я: Пішла ти до біса, Керолайн.
ДЖЕЙМС: Я Джеймс. Радий знайомству з вами обома.
Лія вважала це просто неймовірно кумедним.
КЕРОЛАЙН: Коли влаштуєш камінг-яут перед мамою з татом?
Я: Серйозно, геть із моєї кімнати!
КЕРОЛАЙН (Джеймсові): Що ти взагалі в ньому знайшов?
ДЖЕЙМС: Знущаєшся? Олівер закрутив з найссксуальиі-шою дівчиною нашого курсу!
КЕРОЛАЙН: З тією рудою?
ДЖЕЙМС: Еге ж.
Пауза.
КЕРОЛАЙН: Брешеш!
ЛІЯ: Та ну! А я думала, що вона Річардова подружка!
КЕРОЛАЙН: Так, до речі, а куди подівся Річард?
Я: Нікуди він не подівся. Геть звідси, кажу!
Я відкинув ковдру, вислизнув із ліжка і виштовхав їх обох у коридор. Лія витріщалася на мене, наче вперше бачила.