Колборн тихо, роздратовано мугикнув. Я поволі подався вперед, поки знову його не побачив; він хитав головою, прикусивши кінчик язика.
— Та дітлашня ця... — промимрив він нарешті. — Четвертий курс. Не йму я їм віри.
— Чому?
— Вони ж, трясця їхній мамі, актори, — озвався Колборн. — Брехати їм — що дихати. Хіба ж із ними можна знати щось напевне?
— Дідько...
Вони знову замовкли.
Потім Волтон запитав:
— То що робитимемо?
— Пильнуватимемо їх. Чекатимемо, поки хтось із них нарешті не розколеться... — він роззирнувся, обвівши поглядом порожню їдальню. — Їх у цьому кублі шестеро, сидять самотою. Довго чекати не доведеться.
Мостини підлоги рипнули — чоловіки рушили до кухні.
— Ставлю на цю його кузину, — сказав Волтон.
— Може, й так, — озвався Колборн. — Подивимося.
— Куди зараз?
— Хочу піти туди, де знайшли пляшку, роздивлюся, може, второпаю, як Річард звідти потрапив на пірс.
— Гаразд, а потім?
— Не знаю. Залежить від того, чи знайдемо ми бодай щось...
Волтон ще щось відповів, але голос лунав уже зовсім здалеку, тож я не розчув, що саме. Рипнувши, двері причинилися за ним з глухим грюканням. Я сповз на підлогу, коліна раптом підітнулися, наче кістки в ногах просто розчинилися. У моїй уяві маяла величезна Річардова тінь, і якби я зараз міг говорити, то спитав би в нього:
— Та як же встигли в передсмертну мить // Ви тайни дна морського роздивитись?[85]
На що він — так мені уявлялося — відповів би:
— Здається, встиг, хоча не раз душа
Із тіла рвалась; та ревниві води
Її держали, не давали їй
В повітря чисте зринути і тисли
На груди трепетні, що силкувались —
Аж розривались — викинути дух мій.
— І не прокинулись ви з тої муки?[86] — запитав би я.
І він би нарешті облишив Шекспіра й просто відповів: — Ні.
СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА
Перший день занять минув напрочуд спокійно. Рен досі не з’явилася, а Мередіт приїхала в понеділок так пізно, що її навіть ніхто з нас не бачив, а тому у вівторок їй дозволили відсипатися. Оскільки прийшли лише хлопці й Філіппа, викладачі просто розповіли, що на нас чекає в короткому семестрі між Днем подяки та Різдвом: «Ромео і Джульєтта», початок занять із фехтування та уривки монологів до проміжних іспитів.
Вечір заскочив нас чотирьох у бібліотеці Замку (в якій я напередодні старанно наводив лад). Ми конспектували свої монологи й розбирали їх. Столи були захаращені ручками, олівцями, маркерами, зошитами й келихами з-під вина. Високе полум’я в каміні освітлювало всю кімнату, але повністю розігнати холоднечу йому виявилося не до снаги.
Ми з Філіппою сиділи з ногами на канапі, обличчям одне до одного, обоє накрившись однією цупкою вовняною ковдрою. У мене ще годину тому почали злипатися очі, і я нарешті дозволив їм заплющитися. Мабуть, я заснув би, якби не постійний рух лівої ступні Філіппи, яка совалася біля моєї ноги, коли Філіппа писала.
Рядки нового монологу юрмилися в голові, безладні, хаотичні, ще не вишикувані як годиться, не закарбовані в пам’яті. Цього разу мені дали текст аж навдивовижу потужний: запальну промову Філіпа Байстрюка напередодні герцю з «Короля Джона».
Насмілюсь дати вам свою пораду:
Як громадяни ієрусалимські
Під час їх бунту, об’єднайтесь ви,
Забувши тимчасово ворожнечу,
І разом покарайте цих нахаб[87].
Я рвучко сів, коли раптом пролунав тоненький голос:
— Усім привіт! Вибачте за запізнення.
— Рен! — Джеймс підхопився з крісла.
Вона стояла у дверях, у неї були сонні й утомлені очі, на плечі висіла дорожня сумка.
— Ми вже вирішили, що ти не повернешся, — сказав Александр, лихим оком кинувши вглиб коридору, де була кімната Мередіт.
— Я що, аж так вас дістала? — поцікавилася Рен, поки Джеймс знімав у неї з плеча сумку і ставив на підлогу.
— Певно, що ні. Ти як? — Філіппа вже підвелася й підійшла, відкривши обійми.
Рен впливла в ці обійми й міцно обхопила її за талію.
— Уже краще.
Я слідом за Філіппою підвівся з канапи і, охоплений на мить якоюсь дурнуватою ніжністю, обійняв їх обох одразу.
— І нам теж уже краще.
Александр зневажливо фиркнув.
— Ні, ви це серйозно? — спитав він. — Обіймашки? Це в нас що, так тепер заведено?
— Стули писок, — промовила Рен, притискаючись щокою до плеча Філіппи. — Не треба все псувати.