— Як знаєте.
Наступної миті довгі мавпячі Александрові руки стиснули всіх нас гуртом, а тоді долучився ще й Джеймс. Ми втратили рівновагу, хитнулися, Рен, потрапивши в пастку, реготала в серці нашого живого вузла. Цей звук струсив нас усіх, сягнув наскрізь, від тіла до тіла, наче подих теплого повітря.
— Що тут відбувається?
Понад головами друзів я озирнувся до дверей.
— Мередіт.
Вона стояла у дверях, босоніж, без макіяжу, в легінсах і довгій футболці, яка, я був майже певен, колись належала Річардові. Волосся скуйовджене, погляд тьмяний і порожній. Востаннє я її бачив ще в аеропорту, і зараз мені трохи перехопило подих.
Наш живий вузол розчепився, кожен позадкував на крок, і Рен вигулькнула на волю. Суворе обличчя Мередіт полагіднішало.
— Рен.
— Я, — вона мляво всміхнулася.
Мередіт закліпала, на непевних ногах увійшла до кімнати і просто-таки врізалася в Рен. Вони обіймалися, реготали, небезпечно хиталися — ми з Філіппою заледве встигли підхопити цих двох, коли вони мало не перекинули кавовий столик.
Коли ми всі знову міцно стояли на своїх двох, відчуваючи, як печуть забиті лікті й відтоптані ноги, Мередіт нарешті відпустила Рен з обіймів і промовила:
— Ти саме вчасно. З приїздом в Рим, // Моя ти найдорожча![88]
ФІЛІППА: Певно, ледве на ногах тримаєшся. Коли ти вилетіла з Лондона?
РЕН: Учора вранці. Я з радістю послухала б, як минув День подяки у кожного з вас, але не хочу нікого образити, заснувши в процесі.
АЛЕКСАНДР: Не кажи дурниць. Лягай. Тобі спочинок необхідний[89].
ДЖЕЙМС: Де твоя валіза?
РЕН: Унизу. У мене сил бракує зараз тягти її нагору.
ДЖЕЙМС: Я принесу.
РЕН: Упевнений?
— Нехай іде, — сказала Мередіт, прибираючи волосся з чола Рен. — Маєш такий вигляд, що не завадило б і тебе саму віднести на руках.
— Ходімо, — сказала Філіппа. — Я допоможу тобі влаштуватися.
Вони вдвох зникли в коридорі, а Джеймс розчинився на сходах. Александр сонно всміхнувся й промовив:
— Уся зграя на місці...
Він ліниво перевів погляд із мене на Мередіт, і його усмішка згасла. Здавалося, уся її лагідність полишила кімнату разом з Рен, і зараз Мередіт стояла, дивлячись на мене жорстко й холодно.
— Гаразд, — промовив Александр. — Піду я, мабуть, курну, перш ніж лягати...
Він щільно обгорнув шию шарфом і вийшов, тихенько насвистуючи «Таємних коханців». (Я розмірковував, чи не варто наздогнати його й зіштовхнути зі сходів.)
Мередіт знову стояла як фламінго, упершись ступнею в коліно іншої ноги. У її виконанні навіть ця поза виглядала витончено. Я не знав, куди подіти руки, тож запхав їх до задніх кишень, і мені відразу здалося, що вигляд у мене якийсь аж занадто недбалий.
— Як там Нью-Йорк? — спитав я.
— Та власне... Шарпанина, колотнеча...— сухо озвалася вона. — От парад був...
— Зрозуміло.
— А як Огайо?
— Відстій, — сказав я. — Як завжди.
Те, що я міг приїхати до Нью-Йорка, але не приїхав, так важко висіло в повітрі між нами, що згадувати про це навіть не було потреби.
— Як родина? — спитав я.
— Зеленого поняття не маю, — озвалася вона. — Бачила хіба Калеба, і то лише один раз. Решта в Канаді.
— Еге ж.
Я уявив, як вона тиняється порожньою квартирою, і довкола немає нічого, що могло б відволікти її від думок про Річардову смерть. Канікули в нас, здається, не так уже й відрізнялися: читати годинами поспіль, витріщатися в стелю, не маючи жодного зв’язку ані з братами й сестрами, ані з батьками — адже всі вони здавалися такими чужими, ніби взагалі були представниками іншого біологічного виду. Певна річ, мені несподівано поталанило, бо приїхав Джеймс... а от їй не пощастило. Неможливість перепросити змусила мій язик намертво приклеїтися до піднебіння.
Мередіт схрестила руки на грудях:
— Я йду лягати, якщо тобі нічого мені сказати.
Нічого. Мені відчайдушно кортіло їй щось сказати, але в голові було порожньо. Дивина та й годі: я так кохався в словах, а вони мене постійно зраджували.
Мередіт і досі чекала, дивлячись на мене. Коли я промовчав, її маска байдужості на мить дала тріщину, і я побачив тихе розчарування.
— Гаразд, — промовила вона. — Тоді добраніч.
— Я... Мередіт, зажди...
— Що ще? — якось зморено і мляво спитала вона.
Я переступив з ноги на ногу, невпевнено, ніяково, проклинаючи власну недорікуватість.
— Ти... е-е-е... хочеш спати сама?