Выбрать главу

— Як гадаєш, що з ним насправді сталося? — спитав я. — Після того як він пішов із Замку?

— Не знаю, — Александр одразу зрозумів, про кого я. — Щось не віриться, що він отак-от просто тинявся лісом.

— А ти сам де був?

Він якось невпевнено глянув на мене і спитав:

— А що?

— Та просто цікавлюся. Я ж проґавив усе, що сталося після того, як я... е-е-е... пішов нагору.

— Якщо я тобі розповім, маєш пообіцяти, що не розбовкаєш.

— Чому?

— Бо, на відміну від тебе, — бундючно озвався він, — у мене не заведено цілуватися так, щоби про це знала вся академія.

Із сумішшю цікавості та роздратування я спитав:

— То з ким ти був, дурбецало?

Александр відвернувся із задоволеною усмішкою.

— З Коліном.

— З Коліном?! Не знав, що він по хлопцях.

Александр усміхнувся ширше, показавши гострі ікла.

— От і він не знав...

Я знехочу засміявся — а ще дві хвилини тому здавалося, що це взагалі неможливо.

— Покличте сюди пристава. Ми тут відкрили таке безпутне розпутство, якого ще світ не бачив[90].

— І хто б оце говорив.

— Та ну тебе, — пробурчав я. — Вона перша почала.

— Та звісно, що вона. Тільки не ображайся, Олівере, але починати щось — це не твоя сильна сторона.

Я похитав головою, мої веселощі трохи підтруював гіркий післясмак, що залишився після розмови з Мередіт.

— Я просто дурень.

АЛЕКСАНДР: Якщо тобі від цього полегшає, я вчинив би так само.

Я: Та хто ти взагалі такий, щоб я на тебе зважав?

АЛЕКСАНДР: У плані сексу я — амфібія.

Я: У житті не чув такої бридоти.

АЛЕКСАНДР: До речі, тобі самому не завадило б спробувати.

Я: Красно дякую, цього року в мене й без того забагато сексуальних невдач.

Я зітхнув і глянув униз, на своє відображення у воді. Обличчя здавалося якимось незнайомим, і я примружився, намагаючись зрозуміти, що не так. Розуміння вгатило мене, наче удар під дих: зараз, коли моє темне волосся було скуйовджене дужче, ніж зазвичай, а блакитні очі у тьмяному світлі зірок губилися в темних западинах, я дуже скидався на Річарда. На одну нудотну мить він глянув на мене з глибини. Я рвучко підвів голову.

— Все гаразд? — спитав Александр. — Мені на мить здалося, що ти збираєшся туди шубовснути.

— Ем-м-м... Ні.

— Добре. То й не треба, — він зіп’явся на ноги. — Ходімо. Тут страшенна холоднеча, а самого я тебе не залишу.

— Гаразд.

Я й собі встав, струсив із колін попіл.

Александр запхав руки глибше до кишень і тепер вдивлявся в темряву, що огорнула берег навпроти.

— Я повертався від Коліна, — сказав він, і це прозвучало якось недоречно. — Ну, коли знайшов Річарда. Спустився сюди перекурити... а він там. Мені навіть на думку не спало перевірити, чи Річард ще живий... він просто здавався зовсім мертвим. Мабуть, навіть не чув моїх кроків.

Я не розумів, нащо він це мені розповідає. Можливо, Александр щоранку наново переживав ту жахливу мить, коли побачив Річарда. Так само як я відчував, ніби все всередині обривається, й аж по горло провалювався у спомини, варто лише заплющити очі.

— Але знаєш, що дивно? — вів далі Александр.

— Що?

— У воді була кров, а на пірсі не було.

Я глянув під ноги. Чисте сухе дерево, що через вітер, сонячні промені й воду за багато років виблякло аж до кольору старої кістки. Жодної червоної краплинки. Ані плямки.

— І що з того?

— У нього було розбите обличчя. Якщо він справді ударився головою і впав у воду... то об що саме, хай йому грець, він приклався?

Недопалок, що залишився від нашого косяка, і досі тлів на самому краю пірса. Александр зіштовхнув його у воду носаком черевика. Поверхнею розійшлися брижі, спотворюючи відображення неба так, що зірки затремтіли й замиготіли, то зникаючи, то з’являючись наново.

— Я все думаю про птаха... — мені страшенно не хотілося цього казати. Це було наче нервовий тик, наче якийсь незборимий потяг... ніби мені вдасться викинути цю картинку з голови, якщо я подужаю описати її вголос.

Александр спантеличено глипнув на мене.

— Якого ще птаха?

— З «Гамлета». Він мені його нагадав.

— А, ти про це... — озвався Александр. — Не впевнений, що мені він схожий на горобця. Горобець занадто... тендітний.

— А який же він тоді птах?

— Не знаю. Той, що кидається у шибу, намагаючись знищити власне відображення...

Тепер настала моя черга спантеличено на нього подивитися, але щойно наші погляди зустрілися, мені захотілося розреготатися. Я жахнувся, а тоді збагнув, що Александр сам насилу стримується.

вернуться

90

Вільям Шекспір, «Багато галасу з нічого», цитовано за перекладом О. Грязнова.