— Як гадаєш, що з ним насправді сталося? — спитав я. — Після того як він пішов із Замку?
— Не знаю, — Александр одразу зрозумів, про кого я. — Щось не віриться, що він отак-от просто тинявся лісом.
— А ти сам де був?
Він якось невпевнено глянув на мене і спитав:
— А що?
— Та просто цікавлюся. Я ж проґавив усе, що сталося після того, як я... е-е-е... пішов нагору.
— Якщо я тобі розповім, маєш пообіцяти, що не розбовкаєш.
— Чому?
— Бо, на відміну від тебе, — бундючно озвався він, — у мене не заведено цілуватися так, щоби про це знала вся академія.
Із сумішшю цікавості та роздратування я спитав:
— То з ким ти був, дурбецало?
Александр відвернувся із задоволеною усмішкою.
— З Коліном.
— З Коліном?! Не знав, що він по хлопцях.
Александр усміхнувся ширше, показавши гострі ікла.
— От і він не знав...
Я знехочу засміявся — а ще дві хвилини тому здавалося, що це взагалі неможливо.
— Покличте сюди пристава. Ми тут відкрили таке безпутне розпутство, якого ще світ не бачив[90].
— І хто б оце говорив.
— Та ну тебе, — пробурчав я. — Вона перша почала.
— Та звісно, що вона. Тільки не ображайся, Олівере, але починати щось — це не твоя сильна сторона.
Я похитав головою, мої веселощі трохи підтруював гіркий післясмак, що залишився після розмови з Мередіт.
— Я просто дурень.
АЛЕКСАНДР: Якщо тобі від цього полегшає, я вчинив би так само.
Я: Та хто ти взагалі такий, щоб я на тебе зважав?
АЛЕКСАНДР: У плані сексу я — амфібія.
Я: У житті не чув такої бридоти.
АЛЕКСАНДР: До речі, тобі самому не завадило б спробувати.
Я: Красно дякую, цього року в мене й без того забагато сексуальних невдач.
Я зітхнув і глянув униз, на своє відображення у воді. Обличчя здавалося якимось незнайомим, і я примружився, намагаючись зрозуміти, що не так. Розуміння вгатило мене, наче удар під дих: зараз, коли моє темне волосся було скуйовджене дужче, ніж зазвичай, а блакитні очі у тьмяному світлі зірок губилися в темних западинах, я дуже скидався на Річарда. На одну нудотну мить він глянув на мене з глибини. Я рвучко підвів голову.
— Все гаразд? — спитав Александр. — Мені на мить здалося, що ти збираєшся туди шубовснути.
— Ем-м-м... Ні.
— Добре. То й не треба, — він зіп’явся на ноги. — Ходімо. Тут страшенна холоднеча, а самого я тебе не залишу.
— Гаразд.
Я й собі встав, струсив із колін попіл.
Александр запхав руки глибше до кишень і тепер вдивлявся в темряву, що огорнула берег навпроти.
— Я повертався від Коліна, — сказав він, і це прозвучало якось недоречно. — Ну, коли знайшов Річарда. Спустився сюди перекурити... а він там. Мені навіть на думку не спало перевірити, чи Річард ще живий... він просто здавався зовсім мертвим. Мабуть, навіть не чув моїх кроків.
Я не розумів, нащо він це мені розповідає. Можливо, Александр щоранку наново переживав ту жахливу мить, коли побачив Річарда. Так само як я відчував, ніби все всередині обривається, й аж по горло провалювався у спомини, варто лише заплющити очі.
— Але знаєш, що дивно? — вів далі Александр.
— Що?
— У воді була кров, а на пірсі не було.
Я глянув під ноги. Чисте сухе дерево, що через вітер, сонячні промені й воду за багато років виблякло аж до кольору старої кістки. Жодної червоної краплинки. Ані плямки.
— І що з того?
— У нього було розбите обличчя. Якщо він справді ударився головою і впав у воду... то об що саме, хай йому грець, він приклався?
Недопалок, що залишився від нашого косяка, і досі тлів на самому краю пірса. Александр зіштовхнув його у воду носаком черевика. Поверхнею розійшлися брижі, спотворюючи відображення неба так, що зірки затремтіли й замиготіли, то зникаючи, то з’являючись наново.
— Я все думаю про птаха... — мені страшенно не хотілося цього казати. Це було наче нервовий тик, наче якийсь незборимий потяг... ніби мені вдасться викинути цю картинку з голови, якщо я подужаю описати її вголос.
Александр спантеличено глипнув на мене.
— Якого ще птаха?
— З «Гамлета». Він мені його нагадав.
— А, ти про це... — озвався Александр. — Не впевнений, що мені він схожий на горобця. Горобець занадто... тендітний.
— А який же він тоді птах?
— Не знаю. Той, що кидається у шибу, намагаючись знищити власне відображення...
Тепер настала моя черга спантеличено на нього подивитися, але щойно наші погляди зустрілися, мені захотілося розреготатися. Я жахнувся, а тоді збагнув, що Александр сам насилу стримується.