Я міцно замружився, потім розплющив очі й глянув у стелю. То було єдине місце, куди можна було дивитися без побоювання, єдине, звідки — я знав це напевне — на мене не витріщатимуться п’ять пар чужих очей.
— Мені дуже жаль, — повторив я, шкодуючи, що взагалі заговорив, що мені забракло клепки просто бути зараз із нею й мовчки дивуватися тому, що їй раптом заманулося посидіти тут зі мною... і не питати чому. Це було б так легко, але між нами двома легко ніколи й нічого не буде. Якби ми прагнули саме цього, це була б надто брудна гра. Ми вшилися б із бару, з-під пильного нагляду інших... Але замкнені двері не мали жодного значення, адже за нами повсякчас спостерігав Річард.
Мередіт здавалася швидше втомленою, ніж розлюченою.
— Мені теж жаль.
— І що це нам дає? — спитав я, побоюючись, що в моєму голосі аж надто виразно прозвучить надія.
«Тримайся, друже, рана не глибока», — знову підказав мені Ромео, цей брехливий покидьок.
— Не знаю. Нічого, — вона прибрала руку. — Давай просто повернемося до Замку. Краще вже там, аніж тут.
Я звівся, у зніяковілій тиші зібрав наші спорожнілі келихи. Допоміг Мередіт вдягти пальто, затримав на мить руку на плечі. Вона, здавалося, цього не помітила, але я почув, як дівчина за сусіднім столом пробурмотіла, звертаючись до решти: «Геть сорому немає, ти ба...».
Але коли я вийшов слідом за Мередіт у темряву, обличчя й шия в мене аж пашіли від сорому. У чорному небі танцювали перші невагомі сніжинки, і я раптом заскочив себе на бажанні, щоб вони мільйонною навалою накрили землю, не танули й поховали під собою цілий світ.
СЦЕНА П’ЯТНАДЦЯТА
Розклад наших проміжних іспитів з’явився на дошці оголошень за задником у понеділок. Мене поставили першим, на той час по обіді в середу, коли в нас зазвичай була репетиція. Слідом за мною мусили слухати Рен. Джеймс і Філіппа мали читати у той самий час у четвер, Александр і Мередіт — у п’ятницю.
З вечора неділі аж до ранку вівторка сипав рясний сніг: він щосили намагався виконати моє нерозважливе бажання, яке я виголосив, вийшовши з бару. Наші ступні й пальці повсякчас німіли, носи та щоки стали рожевими, а бальзам для губ виявився неабияк цінним надбанням. У середу Фредерік і Ґвендолін завели нас до репетиційної зали, якою гуляв протяг, ми вибралися з шарфів, курток і рукавичок, а тоді почалися завзяті вправи на розігрів, підібрані Ґвендолін.
Я відразу ж, із місця навскач, почав читати, а Рен поки що чекала в коридорі.
«Хай б'ють у мури, доки їхні стіни // Заваляться під обстрілом жорстоким, // Без захисту лишивши городян»[92], — на цьому місці я змушений був трохи вповільнитися. Відтак на силі образності дотягнув до «Чи до душі порада ця безглузда?// Чи в ній нема розумного зерна?»[93] — тут мені здалося доречним знову набрати темп. У фіналі я був геть захеканим, але водночас відчував якесь дивне натхнення, адже на якийсь час став кимось іншим, не собою — кимось, хто радше почне війну, ніж гляне в обличчя власним убогим, потворним демонам.
Фредерік і Ґвендолін обоє всміхалися мені. Рот Гвендолін здавався яскравою смугою темної помади, Фредеріків — маленькою зморшкуватою дугою.
— Дуже добре, Олівере, — похвалила Ґвендолін. — На кульмінації трохи квапилися, але увійшли просто чудово.
— На мою думку, все було дуже переконливо, — підтакнув Фредерік. — А це означає, що ви робите успіхи.
— Дякую, — сказав я.
— Інші наші зауваження знайдете завтра в поштовій скриньці, — підсумувала Ґвендолін. — Але я 6 на вашому місці не переймалася. Сідайте.
Я ще раз подякував, сів поруч із їхнім столом і, чекаючи на появу Рен, став жадібно ковтати воду з пляшки, що стояла під моїм стільцем. Ґвендолін викликала Рен з коридору, і, коли та увійшла до зали, мене раптом налякало, якою маленькою і тендітною вона здавалася.
— Доброго ранку, — сказала Рен, і її голос у величезній залі прозвучав ніби відлуння іншого голосу.
— Доброго ранку, — озвався Фредерік. — Як ви?
— Усе гаразд, — відповіла вона, але мені щось не вірилося. Обличчя й руки в неї були блідісінькими, під очима залягли темні кола. — Погода важка, тисне.
— Так, — кивнула Ґвендолін, підморгнувши їй. — Навалилася, що та брила.
Рен спробувала засміятися, але натомість зайшлася глибоким кашлем. Я стривожено глянув на Фредеріка, але його очей за блискучими скельцями окулярів не побачив.
— То що ви нам приготували? — спитав він. — Леді Анну, еге ж?
— Так.
— Чудово, — знову кивнула Ґвендолін. — Як будете готові, починайте.