Рен кивнула, переступила з ноги на ногу, виструнчилася. Вона стояла десь за десять кроків від столу. Я насупився, вдивляючись у неї, — все ніяк не міг зрозуміти, здається мені чи вона справді тремтить із голови до ніг.
РЕН: Із нехіттю великою я йду.
О, дав би бог, щоб золотий обруч
Обняв чоло мені жарким залізом
І мозок мій спалив! Щоб мирували
Мене отрутою! Щоб я й померла,
Не чувши криків: «Слава королеві!»[94].
Її слова високо й дзвінко розлунювалися під склепінчастою стелею, але голос бринів, зриваючись. Рен відчайдушно вела далі, тендітна постать здригалася під нестерпним тягарем чужого розпачу, і було очевидно, що біль королеви Лнни вона відчуває гостро, наче власний.
РЕН: Тоді ще Річардові просто в вічі
Сказала я: «Будь проклятий, зробив Стару вдову ти з мене, молодої!
Оженишся — хай сум з тобою ляже
І хай жона (як знайдеться безумна)
Нещасніша в житті з тобою буде,
Ніж я від смерті мужа дорогого!»[95].
Її голос зірвався — якось аж занадто різко, щоб це можна було списати на акторську гру. Вона із силою вдарила себе кулачком у груди, але я не міг збагнути, чи це було мовчазним виразом скорботи, а чи відчайдушною спробою позбутися того, що її душило. Ґвендолін за своїм столом раптом подалася вперед, стривожено зсунувши брови. Але перш ніж вона встигла промовити бодай слово, знову заговорила Рен — затинаючись, надламаним, уривчастим голосом. Вона зігнулася мало не навпіл; одна рука й досі лежала на грудях, а іншу вона із силою притискала до живота. Я прикипів до свого місця, так учепившись у краєчки стільця, що в мене аж затерпли пальці.
РЕН: Не встигла я прокльонів повторити,
Як швидко він медовими словами
Моє жіноче серце полонив,
І власний мій проклін упав на мене,
Й очам моїм нема вже відпочинку.
Снів золотих цілющої роси[96]...
Рен затнулася, голос її стишився. Вона поточилася. Швидко закліпала, пробурмотіла ледь чутно:
— Снів золотих...
Я зрозумів, що Рен зараз впаде, але забарився й скочив зі стільця запізно, а тому не встиг підхопити, перш ніж вона осіла на підлогу.
СЦЕНА ШІСТНАДЦЯТА
До Замку я повернувся за годину, і навіть коли вже піднімався сходами, кінцівки проймало холодом. Я й досі тремтів (або, можливо, мене просто трусило, як Рен, і це не мало жодного стосунку до холоднечі надворі), коли зайшов до бібліотеки. Джеймс із Філіппою сиділи на канапі, втупившись у текст власних монологів. Коли пролунали мої кроки, обоє підняли голови. На моєму обличчі, мабуть, і досі був приголомшений вираз, бо вони рвучко схопилися на ноги.
ФІЛІППА: Олівере!
ДЖЕЙМС: Що сталося?
Я спробував заговорити, але спершу не спромігся видушити ані звука, бо в моїй свідомості й досі зринали спомини.
Джеймс схопив мене за плечі.
— Олівере, глянь-но на мене, — сказав він. — Що сталося?
— Рен... — видушив я. — Вона... вона впала... просто під час монологу.
— Що?! — вигукнув Джеймс так голосно, що я аж відсахнувся. — Тобто як це — «впала»? З нею все добре? Де...
— Джеймсе, дай йому сказати! — Філіппа відтягнула його від мене на крок. — Що сталося? — спитала трохи м’якше, але її обличчя теж пополотніло.
Мій монолог був перевантажений недоладними затримками й паузами. Я розповів, як Рен упала просто в репетиційній залі, як, облишивши марні спроби привести її до тями, я підхопив її з підлоги й щодуху помчав до медпункту, а Ґвендолін і Фредерік квапилися слідом, щосили намагаючись не відставати.
— Зараз стан стабільний, але це все, що мені сказали. Вона саме почала приходити до тями, коли медсестри мене виштовхали. Залишитися не дозволили.
Останнє я вимовив вибачливим тоном, звертаючись до Джеймса.
Він розтулив рота, беззвучно ворухнув губами, як людина, що вирішила заговорити, опинившись під водою, а тоді раптом вимовив:
— Мушу йти.
— Ні, зачекай-но...
Я потягнувся, щоб утримати його за руку, але пальці лише ковзнули рукавом. До Джеймса було вже не дістати, він рушив до дверей. Озирнувшись, він кинув на мене один-єдиний зболений погляд, ніби намагаючись сказати щось, чого я не встиг усвідомити, а тоді знову відвернувся й швидко помчав сходами донизу. Тепер, коли він пішов, весь адреналін наче відразу здимів без сліду з мого кровотоку, і в мене раптом підітнулися коліна. Філіппа довела мене до крісла, але не до найближчого — не до Річардового.