— Просто трохи посидь спокійно, — наказала вона. — Ти вже достатньо зробив.
Я вчепився в її зап’ясток і стиснув його, мабуть, аж надміру міцно, охоплений дивним нападом розпачу. Рен утратила над собою контроль і вислизнула так швидко, що я не встиг її підхопити, а тепер он і Джеймс просто пропав — зник за дверима, пішов у ніч, витік, наче вода крізь пальці... Я не хотів залишатися на самоті й тим паче не хотів випускати з поля зору ще одного друга — мені здавалося, ніби хтось із нас може просто щезнути. Філіппа опустилася на підлогу поряд з моїм кріслом і поклала голову мені на коліно; вона мовчала, просто чекала, поки моя потреба в ній не мине.
Хвилин за десять я нарешті її відпустив, але зіп’ястися на ноги зміг, тільки коли вже прийшли Александр і Мередіт. Я розповів їм про те, що сталося, уже трохи послідовніше, і ми ще годину просиділи біля каміна, горнучись одне до одного, — майже не розмовляли, просто чекали бодай на якісь новини.
Я: Як гадаєте, «Різдвяна маска» таки відбудеться?
ФІЛІППА: Тепер її вже не скасуєш. Почнеться паніка...
АЛЕКСАНДР: Комусь доведеться вивчити її текст. Піхто й не дізнається, що грати ту роль мала саме вона.
МЕРЕДІТ: Не знаю, як ви, а я вже до смерті втомилася від усіх цих таємниць...
Ми знову замовкли, дивлячись у вогонь і чекаючи.
Коли нарешті повернувся Джеймс, уже було по півночі. Александра, який боком лежав на канапі, зморив сон — обличчя в нього було сірясте, дихання неглибоке, — проте ми з дівчатами не спали. Очі злипалися, але ми не знаходили собі місця. Почувши, як прочинилися вхідні двері, усі випросталися, дослухаючись до кроків на сходах.
— Джеймсе? — гукнув я.
Він не відповів, але вже за мить з’явився на порозі. Сніжинки мерехтіли в його волоссі, а на щоках пашіли яскраві червоні плями — наче його нарум’янила якась малеча, що не знала міри.
— Як вона? — спитав я, підхопившись із канапи, щоб допомогти йому зняти куртку.
— Мене до неї не пустили.
У нього цокотіли зуби, слова деренчали й зашпортувалися одне за одне.
— Що? — вигукнула Мередіт. — Але чому?
— Не знаю. Народ ходив туди-сюди, наче це якийсь довбаний Ґранд-Сентрал-стейшн[97], а мені наказали сидіти в коридорі.
— Хто там був? — спитала Філіппа.
— Голіншед і всі медсестри. Ще привезли лікаря з Броудвотера. І поліцейські теж приїхали. Той хлоп, Колборн, і ще один, Волтон.
Я глянув на Александра, який прокинувся, коли увійшов Джеймс. Губи його ніби перетворилися на одну сувору жорстку лінію.
— Що вони там робили? — спитав він, дивлячись на мене.
Джеймс важко гепнувся у крісло.
— Не знаю. Мені не сказали. Тільки спитали, чи я не в курсі, що з нею відбувалося останнім часом.
— Але це ж просто перевтома, так? — спитала Мередіт. — Просто виснаження. Вона пройшла через цей жахливий... досвід, а тоді повернулася сюди, і всі тепер від неї сахаються, а на додачу до того їй треба вивчити п’ятсот рядків тексту. Дивно, що ми всі й досі на ногах...
Я слухав її хіба краєм вуха. У голові, наче оскаженіла кулька з пінболу, калатала та Волтонова фраза: «Ставлю на його кузину». Я тихо сів біля столу, згорнув Джеймсову куртку й поклав її на коліна, сподіваючись, що на мене ніхто не звертатиме уваги. Тримати в таємниці від усіх те, що Колборн і досі продовжує розслідування, тепер здавалося мені підступом, і я сумнівався, що зможу промовчати, якщо до мене звернуться з якимось запитанням — навіть якщо воно геть не стосуватиметься цієї теми. Александр пильнував мене, геть-чисто яструб, і коли я нарешті наважився підвести очі й зустрітися з ним поглядом, ледь помітно похитав головою.
— Що робитимемо? — спитала Філіппа, дивлячись то на Джеймса, то на Мередіт.
— Нічого, — втрутився Александр, перш ніж хтось із них устиг вимовити бодай слово, і мені раптом захотілося поцікавитися: це в тебе що, універсальна відповідь на всі запитання? Я замислився про те, чи це в нього й справді відмовка на всі випадки життя і чи моя душа тепер довіку корчитиметься й стискатиметься, коли він це промовлятиме.
— Поводитимемося як завжди, бо інакше нам почнуть ставити різні запитання, на які не дуже кортить відповідати.
— Хто почне? — спитала Мередіт. — Поліція?
— Ні, — відповів Александр коротко. — Академія. Нас почнуть тягати до психологів — варто лише показати, що ми через щось заганяємося.
97
Ґранд-Сентрал-стейшн, або Велика центральна станція, — історичний залізничний вокзал у Мангеттенському Мідтауні міста Нью-Йорк. Вокзал є найбільшим у світі за кількістю залізничних платформ.