Моя рука лежала на руків’ї меча, що висів на поясі. У вівторок я дві години провів з Каміло, відточуючи двобій для першої дуелі вистави. Хто ж буде Тібальтом і де він ховається? Я був готовий.
Оркестр раптом замовк, і майже відразу з балкона пролунав чийсь голос:
— Адже ж сваряться наші господарі, а ми — тільки їхні слуги[102].
Двоє дівчат — обидві третьокурсниці, як мені здалося — перехилилися через бильця балкона на східній стіні. Прості срібні напівмаски приховували їхні очі, волосся було гладенько зачесане. Вони були вбрані в чоловіче — обидві в бриджах, чоботах і дублетах.
— Дарма, — озвалася інша. — Я буду справжній тиран! Упоравшися з чоловіками, я й до дівчат буду лютий; я їм голови постинаю.
— Голови дівчатам?
— Авжеж, голови або щось інше, розумій як хочеш.
Вони розсміялися — брутально, виклично, по-чоловічому, і до їхнього сміху охоче долучилися глядачі внизу. Я стояв і розмірковував, як мені найкраще втрутитися, щоб покласти край їхнім балачкам. Але коли в залі з’явилися Абрам і Балтазар (також третьокурсниці), Грегорі та Самсон перекинули ноги через поруччя й почали спускатися найближчою колоною, міцно чіпляючись за зелені пагони, якими вона була оповита. Щойно їхні ноги торкнулися підлоги, одна з дівчат свиснула, і двоє слуг із дому Монтеккі озирнулися. Непристойний жест — він викликав черговий вибух сміху — швидко спровокував суперечку.
ГРЕГОРІ: Ви напрошуєтесь на сварку, синьйоре?
АБРАМ: На сварку, синьйоре? Ні, синьйоре.
САМСОМ: Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг.
Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш.
АБРАМ: Та вже ж не кращому.
САМСОН: Авжеж кращому, синьйоре.
АБРАМ: Ви брешете.
Усе це завершилося незграбною бійкою двоє на двоє. Глядачі (які юрмилися тепер попід стінами) стежили за тим, що відбувалося, зі щирим захопленням, підбадьорюючи своїх улюбленців. Я вичікував, поки не відчув, що баталія вже достатньо концентрована, щоби втрутитися, а тоді кинувся вперед, витягаючи кинджал, і заходився розборонювати дівчат.
— Схаменіться, дурні! — вигукнув я. — Мечі сховайте в піхви. Ви самі не тямите, що робите.
Вони розійшлися, важко відхекуючись, але з іншого кінця зали задзвенів раптом новий голос. Це був Тібальт.
— Що! Б’єшся ти серед негідних слуг?
Бенволіо, поглянь. Ось смерть твоя.
Я озирнувся. Натовп розступився довкола Коліна — він стояв, дивлячись просто на мене крізь прорізи в чорно-червоній масці, яка з боків різко відкривала вилиці, гострі й кутасті, наче драконячі крила.
Я : Я їх мирив. Сховай меча у піхви
Або рубай, щоб їх розборонити.
КОЛІН: Меч у руках, а мир на язиці?!
Ненавиджу це слово я, мов пекло,
Як всіх Монтеккі, як тебе самого.
Обороняйся ж, боягузе!
Колін кинувся на мене, і ми зчепилися, геть-чисто двійко бійцівських півнів. Ми робили випади й відбивали їх, аж доки четверо дівчат теж не кинулися в колотнечу, підбадьорювані сотнями студентів у масках, які спостерігали за дійством. Чужий лікоть «зацідив» мені в підборіддя, і я важко гепнувся горілиць. Колін миттю притиснув мене до підлоги й потягнувся до мого горла, але я знав, що Князь з’явиться саме вчасно, щоб завадити йому мене придушити. І справді, Князь із приголомшливою вельможною величчю вийшов, чи то пак вийшла, на горішню приступку сходів, які вели з балкона.
— Бунтівники ви! Вороги спокою!
Мечі плямуєте ви кров’ю ближніх.
Ви чуєте?
Ми негайно припинили бійку. Колін відпустив мене, я перекотився і стояв тепер навколішках, у німому зачудуванні витріщаючись на Мередіт. Князь із неї був не гірший, ніж із будь-кого з хлопців: густе руде волосся заплетене в довгу косу, стрункі ноги взуті у високі шкіряні чоботи, обличчя ховалося під білосніжною маскою, що мерехтіла так, наче її занурили в зоряний пил. Коли Мередіт почала спускатися сходами, за нею потягнувся довгий, аж до самісінької підлоги плащ.
МЕРЕДІТ: Спиніться, люди! Звірі!
Ви згубний пломінь люті й ворожнечі
Потоком пурпуровим з власних жил