За тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр, і життя молодої пари почало нагадувати нескінченне свято. За свято необхідно було платити. Незабаром з’ясувалося, що молоді багато заборгували. Заробляти можна було лише власною письменницькою працею. І Фіцджеральд інтенсивно пише новели, які замовляють вже популярному авторові не тільки інтелектуальний «Смарт сет», що платив 30 доларів за оповідання, але й фешенебельний «Сатердей івнінг пост», де гонорар згодом підвищився до 600 доларів за новелу. У грудні того самого 1920 року виходить друком перша збірка оповідань Фіцджеральда «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), а наступну (1922) він назвав «Оповіді джазової доби» (Tales of the Jazz Age) і тією назвою чітко визначив цілий період американської історії.
Майже водночас (1921) виходить другий роман Фіцджеральда «Прекрасні й приречені» (The Beautiful and the Damned). Його романтичні герої прагнуть красивого безтурботного життя, а їхні творчі імпульси, не підкріплені почуттям обов’язку, залишаються слабкими і нездійсненими. Критики вважають цей твір невдалим, а дійових осіб — жалюгідними, безпорадними, ницими. І, справді, ця книга письменника є розтягнутою, художньо недосконалою, такою, що повторювала теми й мотиви його попередніх творів. Проте і в ній є свої художні знахідки, безумовно, цікаві моменти, пов’язані, зокрема, із образом головного героя — Ентоні Петча. На думку багатьох критиків, Ентоні Петч — людина слабка й жалюгідна. І це так. Проте Фіцджеральд розвінчує не просто безпорадну людину. Ентоні Петч — швидше зумисна пародія, ніж герой. Він — романтик, зовсім не пристосований до життя, відірваний від реальності і вже самою традицією свого виховання, світосприйняттям, що складалося у старій ієрархічній Європі, приречений на бездіяльність.
Здавалося б, усі герої, сама атмосфера, дух новелістики і романів автора-початківця далекі від реальних проблем американського життя, від його чіткого напруженого буденного ритму. Тоді звідки такий шалений комерційний успіх? Адже романи й новели Фіцджеральда виходили величезними тиражами й розкупалися миттєво, а сам він здобув славу речника цілої юної генерації. Безумовно, були причини і позалітературні. У двадцяті роки Америка вступала до десятиліття Prosperity. Процвітання, що ознаменувалося не тільки підйомом економіки, шаленими біржевими спекуляціями, надзвичайною фінансовою активністю, а ще й відчутним послабленням того тиску ригористичної пуританської моралі, культу праці та накопичення, що забезпечувала провідну ідеологему держави. До того ж за всієї своєї легковажності фіцджеральдівські коротко стрижені й у коротких спідницях «спокусниці» із добропорядних родин та їхні прихильники — «філософи», які жили у рваному змінюваному ритмі із синкопами та численними, нібито позбавленими сенсу повторами, нічого не виробляючи, а лише розтринькуючи накопичене іншими, несли відгомін великої катастрофи усієї західної цивілізації — Першої світової війни, яка, крім усього, примусила мільйони людей замислитися над плинністю життя, поставила молоде покоління перед реальною загрозою безглуздої смерті, що чатувала на нього на полях чужої війни. За кілька років (1936) Фіцджеральд пояснював: «Це була пора чудес, мистецтва, це була пора крайнощів і сатири… Всю країну охопила жадоба насолоди і гонитва за приємністю. Слово «джаз», яке тепер ніхто не вважає непристойним, означало спочатку секс, потім — танцювальний стиль і, нарешті, музику. Коли говорять про джаз, мають на увазі, перш за все, стан нервової збудженості, приблизно такий, який виникає у великих містах у разі наближення до них лінії фронту. Для багатьох англійців та війна все ще не завершилася, тому що сили, які їм загрожують, як і раніше, активні, а відтак, «поспішай узяти своє все одно завтра помремо». Такий самий настрій з’явився тепер, хоча й з інших причин, в Америці» (Ф. С. Фицджеральд. «Портрет в документах». — М., 1984. — С. 40, 41). Виразність джазової музики полягає не в законах гармонійного ладу та мелодійності, вона спирається на ритм, передбачає його різкі зміни, перебивки, синкопи. Так само вона не є обмеженою нотною партитурою, а орієнтована на імпровізацію.